— Шановні сліпоглухонімі! Погляньте і скажіть: чи ви що-небудь чули?
— Звичайно! — заявила дочка.
Сівши на ліжку і навіть не намагаючись розплющити очей, вона навпомацки шукала своїх дітей. Плюшевий Бетховен, як і належало вірному псові, уже не спав і був готовий до бою; Степашко, однак, зовсім по-свинськи спав, розпластавшись поперек ковдри. Як, зрештою, і люба дружина, яка наполягла на ранньому прокиданні, пояснивши їм усім разом і кожному зокрема, наскільки корисна і на ноги помічна енергійна прогулянка по свіжій росі, раз уже випало їм уставати посеред ночі через чоловіченька непутящого і тягтися десять верст на збіговисько. Богун не сперечався, йому Що? Йому, звісно, тільки на користь піде прогулятися. Але й проти таксі він не заперечував би.
— Рота, підйом! — закричав Богун.
Донька, далі оглядаючи щось своє, надзвичайно цікаве, що відбувається за заслоном тремтливих повік, зіскочила з ліжка і встала у стійку «струнко». Її стройова навичка — пам’ять про улюбленого дядечка. Братик мій — людина героїчна; він зараз, і дуже до речі, у таборах; він майже не з’являється удома, ця обставина виявилася теж до речі.
Він обірвав зайві думки і гаркнув:
— Чудово, рядова! Сорок п’ять секунд, і я бачу вас одягненою!
— Слухаюсь! — дзвінко відповіла дочка, примруживши праве око: а раптом сон усе ж вдасться додивитися. Богун, насупившись, злодійським басом проголосив:
— А той, хто, значить, серед нас тут і далі спить, той, значить, не друг нам, не товариш, а соня-засоня!
— Це мамуня! — захоплено здогадалася мала. — Мамуня — соня, мамуня — соня!
— Р-рядова! Застебнутися й умитися! І на кухню — кроком руш! — водночас, на краєчок ліжка присівши, взявся він із досинаючої дружини ковдру потихеньку викрадати.
— І тому, значить, не кава у ліжко буде, — примовляв він, — а різки привселюдні за найвищим розрядом!
— Та чого ви причепилися всі! — запхинькала жінка, перевертаючись із боку на бік, немов на вогні її присмажили. — Ну що за біда: серед ночі пертися кудись… самі їдьте! Я спати хочу.
Богун смикнув сильніше, і тоді вона, дедалі більш люто змагаючись із осатанілою ковдрою, вперше розплющила очі.
— Боже! — закричала вона. — Ми запізнюємося! Що, не можна було сказати?
— Процес пішов! — підморгнув він дочці, яка все ще метушливо нишпорила по спальні в пошуках акуратно складеного з вечора одягу. — Ось зараз наша матуся виговориться — і дасть нам усім чосу! Ми за нею і не вженемося. Ти не поспішай: поспішиш — людей насмішиш. Ще є час. Іди вмийся.
Він надумав поснідати, зліпивши чотириоку яєчню. Дами навідріз відмовилися, пославшись на біоритми і розташування світил. Цієї надто ранньої пори їм не хотілося займатися нічим звичним; їм не терпілося вийти назустріч пригодам і прокинутися по-справжньому в росі, у золотому сяйві, у чарівній свіжості світанку. Тужно застрягнувши десь на підступах до третього ока, Богун збагнув їхні резони: що вдієш, біоритми.
Метелики уважно дивилися на його муки, немов проводили в себе на холодильнику таємне голосування. А чи їдять метелики яєчню? — запитав він сам у себе. Більше ні в кого було питати: дами, відштовхуючи одна одну, чепурилися біля дзеркала. Йому видалося, що метелики, які обурено спурхнули, — його таємні агенти; він навіть розчув їхній гнівний шепіт:
— Ні, нізащо!
— Шизохренія, — визначив Богун свій стан. — Спокійнішим будь, простішим, не звертай уваги, це тільки приказка…
Вікна будинку, що встав до них торцем, — усі верхні поверхи — раптом спалахнули вогненними відображеннями зірниці. Деньок буде — вищий клас. Провести їх — і відразу ж зранку до лісу, поки народ усе підряд під корінь не познімав. Гарний у нас ліс, домашній і цілком безпечний, абсолютно земний, до людей прихильний. Кажуть, уже чорниця доспіла… рідкісне літо, спекотне і безхмарне. Таке, як колись. До подій.
Вони ж і не підозрюють, що мене з ними не буде. Радісно їм, легко. Чи все-таки підозрюють? У дружини моєї інтуїція — дай боже. Але не стрималася б вона, неодмінно сказала б. Я ґрунт підготував: торочив щось там щодо грошей і ремонту… ні, їй і на думку не спаде, що я міг би добровільно відмовитися від поїздки на материк. Нічого, зішлюся на ремонт. Ремонт — явище негостре і невиліковне. Як краще: дорогою пояснити, щоби встигли перебіситися і скоритися, чи просто на місці, біля автобуса? Ексцеси можливі; та все-таки доведеться відкласти, бо час уже підганяє. Ніколи стосунки з’ясовувати.
Сумка на диво легка. Друга — полотняна — важить майже стільки ж. У ній тільки дорожні запаси… дівчинці бракуватиме звіряток, — зрозумів він із запізненням і з досадою. — Вони ж думають, що це — тижнів на два, як звичайно; вони ж не знають про основне.