Ява була легкою, як досвітній туман. Ява була простою, як подих.
Він виринув у яву розбитим, ледве сприймаючи реальність. Дзвінок телефону змусив його піднятися. Телефон перестав дзвонити, перш ніж він додибав до нього.
Сліпі дзеркала
Сонце давно перевалило через меридіан і тепер опускалося — без метушні, пригальмовуючи, — за дев’ятиповерхові спини житлових коробок. Масажуючи злиплі повіки, пройшов Богун у ванну — і пересвідчився, що продовжує спати. У ванній висів рушник; узявши його до рук, Богун згадав, що рушник цей давно викинуто. Викинуто тому, що ніяк не вдавалося відіпрати бурі плями, які одного разу з’явилися; згадавши про це, він здригнувся й відкинув те, що тримав у руках, — підступну тварину, яка прикинулася рушником. Сон, то невиразний і прозорий, подібний до привида, то чіткий, як сама реальність, хитався перед очима. Пробудження здавалося ілюзією; можливо, і навіть напевне, воно й було ілюзією, таким собі мультимедійним абсурдом, в якому безперервно цокає будильник, узгоджено рухаються небесні світила, і неймовірним ланцюгом зв’язані події, на перший погляд цілком достовірні.
Далі він довго дивився на безтурботні, в пінистому серпанку, небеса й тихо розмірковував про всюдисущий фатум, пов’язаний з його іменами. Добре, що ім’я — всього лише тінь; тінь залежить від двох чинників — від того, під яким сонцем перебуваєш і якої подоби набуваєш; рано чи пізно настане час змінити ім’я. Та для цього знадобляться добре око і тверда рука.
Реальністю керує логіка. Тут, уві сні, дива, сприймалися як щось належне. Стіни, обідрані та зачищені, симпатично поблискували свіженькими алебастровими латками. Щілини, залиті цементом, ледве вгадувалися; цемент ще не висохнув, а підсохне — і не знайдеш. Будівельне сміття купкою визирало з поганого відра. Усе, як він і уявив собі вчора, засинаючи. На плитці в кавоварці димілася, сотаючись ароматом, гарячуща кава — він торкнувся холодної плитки і трохи здивувався. Стіл, дбайливо застелений скатертиною невідомого походження, був прикрашений букетиком квітів в улюбленій вазочці малої. Вазочку цю вщент розтрощила хвостом Мальвіна. Сталося це бозна коли, всі вже й забули. Закуски, що самі собою з’явилися в холодильнику, надихали, вимагали енергійних дій і енергійних фраз.
— Нап’юся на ознаменування, — пригрозив світу Сплячий, — утрачу обличчя!
Сьогодні день метеликів, — нагадав він собі. — Я спав, не прокидаючись і нікуди не відлучаючись; видіння — просто сни, дурні напівзатерті спогади про той період, коли я був не зовсім здоровим. Захист пам’яті це, ось що. Сни — відстійник застарілих страхів і різноманітних непривабливих речей… У Центрі інтенсивної корекції таке дуже добре пояснюють.
Татинку, сестру милосердя, зовсім не обтяжувала запропонована їй роль, яку вона, як треба було припустити, давно і надійно розівчила, звикнувши дотримуватися її рамок, — але з Богуном чомусь вийшло інакше. Ніжність її стала вимогливою, а роль виявилася маскуванням від підглядачів. Він і сам не знав, чим привабив цю покорительку сердець, володарку снів. Йому заздрили. Богунові не хотілося виписуватися.
Була весна. Дружину про все повідомляли; відвідувачів не пускали; дочка, пишаючись новим умінням, сама підписувала свої малюнки великими незугарними літерами. «Тато це малвіна вона йде додому.» «Тато це мама вона вже не плачи.» «Тато я дуже хочу нса на імя Барсундук.» «Тато це ми за тобою скучаємо.»
Утомившись від неможливого, Богун уже не бував вражений дивовижним. Не до того йому було. Від нього вимагався точний хід. Слова і логіка могли б допомогти. Слова виникали самі, приходили звідкись, відпихали набік безсловесні недодумані думки — він не міг повністю довіритися цим стороннім словам. Логіка? Груба карта місцевості, пласка чорно-біла супутникова фотографія, вона непогано допомагає зорієнтуватися в незнайомих місцях. Але логіка, на жаль, спричиняла найневтішніші висновки. Логіка — сторожовий пес розуму — вишкірялася і нізащо не бажала визнавати верховенство чуда. А отже, Богун був божевільним: він немовби перебував свідомістю відразу в кількох різних часах і не вмів пов’язати минуле з днем сьогоднішнім, щоб зіставити спогади з подіями свого життя або хоча б із вибриками розбурханої фантазії.