Хуліо Кортасар. Ріка
Котяра, спец знімати
Попідвечір коло театру запримітив довгождану. Дикої краси пташка! При ній звірун в окулярах блискучих, натхненних. Ось він — ф’юїть-ні-і! — під’їжджає з проханням, псує мені панораму. Ось він мізинцем ловить кайф, вусами до меду липне, кігтем шкребеться, щастя віщує. Це любов. Це голодна миша, тепло й світло, пліснява й сир.
Красунчик. Аполлон підворіть. Піжон, гарнюсінький виродок, розносник моровиці. Вусики стрілочкою, вигнутий хвіст — ах який гризун, ах який розповсюджувач зарази! Діва жде, грається з напівживим мишем, кицюні до нудоти бридко, цікаво і гидливо. Мрм… няу! — я наближаюся.
Няу-мурр! Ми з нею одної породи. Я підходжу, тваринку — набік. Так, він хоробрий, він спіткнувся, впав, забився, дурний, нерозважливий, кваплячись устав, дивиться сторчки. Збивки мені ще тільки бракувало; посміхаюся. Скупо, як Термінатор перед мочиловом. Кажу те, що прийнято казати, але ж у них свої уявлення. Вони — салонні. З килимів і вернісажів. Морщать носа.
Головне — зачула. Ф-рр! але ж чує вона мене! Зубки навипуск, зіниці веретенцями, хвостик коли-не-коли здригається, шерсть потріскує. Іклочка, гнівні блискавки, лоскотання навколо пупчика, обурена дощенту, жар у моїх долонях. Жар, оксамит, стукіт серця. Чудова доглянута шерстка, щонайкращий шампунь.
Вдихаю, притягую до себе — вона тицяється в мій бік усіма хрусткими кулачками і тремтячими колінками. Від цієї несамовитості мені ніяково. Боязко цілую кицьку в уста — просто так, щоби позначити, закріпити, але звір знову встає, вишкіряється, знову робить рух, от уже ж миш скажений, неблагородний!
Як воно запідло — наскакувати ззаду.
Ні, так діло не піде. Кіт я, котярамуркотун. Собачитися не люблю — маю свої принципи. Теплим асфальтом, темними місцями вигулююся, нікуди не поспішаючи. Сам собою, тать уночі, блідолиций звір із непомітними шрамами коло очей. Усе помічаю, псів уникаю, до кішечок чіпляюся. Але форкати і спину вигинати — не збираюся! Ні до чого. Мені ці підстилки вуличні всякі-різні траплялися, від недозрілих школярок до нетлінних дам, що стікають соком. Я ж їх і сотворив.
Кіт я. Ось моя візитка.
Прошу в неї пробачення — і в нього нібито теж. Довго і дивними словами.
Як зрозуміти, хто з ким пов’язаний? Мені б і на думку не спало, — тлумачу йому. Я не знав, що він із тобою, — шепочу Їй, — якби знав — убив би! — вона спалахує. Її гнів виглядає занадто явним. Телекамера десь неподалік… Актриса? Професіоналка?
Вони йдуть.
У всякій справі свій скус. Професійна спокуса. Я часто чую про любов. Кажуть, це сходить, наче лавина: потьмарення, осяяння, усвідомлення. Треба було б спробувати…
Лови шанс, котику!
Ідуть. Це скус… Лови!
У театральному підвальчику ошивається шляхетна голота: поети-пияки, безпам’ятні барди, колишні актори, нікому не потрібні гомо різного забарвлення. Заходжу, огинаю ряд столиків, пірнаю в закуток, де гніздяться й висиджують яйця залітні пташки. Не вітаюся і впритул нікого не бачу. Притягую до себе синьоокого бойскаута з модно вищипаним тім’ячком, зі світосяйними кумачевими смугами на обдертих бритвою щоках. Виряджений він по-тибетському, в нерухомих зіницях — глибокий подив перед таїнством буття. Плюс нервовий спокій придурка, що впіймав свій оргазм під електрошком. Плюс звична, щохвилинна готовність до стоїцизму. Конфуцій, в натурі! Чоло вороноване. Так і хочеться переламати об нього цеглину. Щоби відволікти від вічного.
Цей шаоліньщик запарольований тут як Колісничий. Колесоносець — такого і не вимовиш. Цікавий ще й тим, що видобуває і поширює за велінням душі, з принципу, на противагу героїновому злу й лікеро-горілчаному ідіотизму. Принципіант, блін!
Принципи й статки — речі непоєднувані. Отже, і п’яти баксів буде досить.
— Більше треба давати! — чесно каже він.
— Потім, потім, — кваплю я, — біжи, це не гонорар, це витратна частина бюджету.
Повертаюся в загальний зал. Гепаюся на стілець білого кольору. Замовляю дамське питво: «мартіні». На зло навколишній горілці й шмурдяку з кручених пляшок. Поруч, зануривши морду у власні ж долоні, гине від нерозуміння сивоволосий, сповнений моторошної гідності поет. Шляхетний, побитий міллю, в юшку п’яний. На те він і поет. Душа народу.
Народ тим часом хлебче, що може. Народ самозречено жадає самоспалення. Люди, скельця. Хмільний дух, сморід сигарет. Шепіт і верески, сміх і гріх.
Ковтаю жовту погань — запиваю.
Ковтаю червону погань — заливаю. Все буде добре. Вже добре. Добре і до ладу буде. І до ладу. І буде. Решта — пізніше. Згодом. З Нею…