Не сумніваюся: така — проявить.
І все-таки: якою хвилею прибило її до нас?
Ранок. У небі срібне гудіння. У мені — срібний сон. Уві сні я бачу: ми потрібні одне одному. Бути нам разом для чогось, про що мені ще не повідомили.
Добре, що ми зустрілися, не розминулися. Незабаром вона звикнеться з думкою, змириться з необхідністю. Усе буде добре. Звикай до розкоші, малеча!
— Але я не хочу! — каже вона, зміркувавши, нарешті, до чого її готують. Я не цього хотіла! — сварка. — Тоді йди, — кажу. — Любов мусить бути вільною. — Ти образив мене! — Тоді залишайся.
Вона залишилася. Вона вже не піде. «Ми потрібні одне одному» — скотиняча якась фраза. Ранкова, поблякла. Вимовляється буденною скоромовкою. Потрібний, потрібна, потрібні… суцільне задоволення природних потреб. Скотиняча фраза, не котяча. По-котячому ми заговоримо вночі.
Дуже нудний день. Жити без тебе не можу. Ну і що? Не можеш — не живи. Ніхто не змушує.
Дуже бадьорий вечір. Дим стовпом. Тебе люблять. Ти щаслива. Я радий.
У мене небезпечний настрій. Небезпечні передчуття. Небезпечна штука — любов. Димить і шкварчить підпаленим кимось ґнотом.
Ніч. Місяць. Погасли зорі.
Разом то разом. Хай буде що буде. Все буде добре. Все ще буде. Все буде неймовірно добре. Виросту — стану космонавтом. Мене зачнуть гарні люди, мене народять у гарній країні, мене навчать усьому хорошому. Виросту великим, поцілую ракету, полечу на Місяць. Там заспіваю свою пісню. Там посаджу сад. З ребра сотворю жінку. Щоби плоть від плоті. Щоб назавжди…
— Ти спиш? Ти спиш… І добре. Переспали — поспали. У розкішній рожевій кімнаті з мармуровими стінами, звідки не вийдеш просто так. Торкаючись одне одного… зрісшись сновидіннями… два в одному…
Важка бузкова завіса, й ані подиху, ані чхання в залі: безмовність, порожні ряди крісел. Ця вистава не потребує афіш, — усвідомлюю я, — це закрита вистава. Довго не змовкає третій, останній дзвінок. Повільно рухається завіса; оку відкривається ніч. Звучить срібний гонг. Зірниця розпорола пітьму. На галявині, на стежці зіштовхнулися дві тіні. Танцює мисливець, ніж у руці; дика кішка-життя пазуристою грудкою летить назустріч.
(Сон зачепив, утягнув, удавом вліз у пам’ять — обнімає, стискає, нашіптує. Чого сидиш сиднем? приєднуйся до славної п’єси! Давно-давно написано сценарій; ім’я драматурга забуто; актори… а хто вони, актори? чиї душі приміряють за лаштунками?)
Гірська стежка, рудий світанок під зеленим небом. Кров на східцях храму — пам’ять про нічну подію. Рана під лівою ключицею глибока, вона кровоточить, і ще не встигла охолонути моя сьогоднішня жертва: вбитий у сутичці звір. Нагору, до вівтаря!
Світіння встає над сходом. У блиску сонця, що розгоряється, на мить народжується міраж: висячий сад, який пливе в синяві, там, де немає нічого, — у височині, над горою, у хмарах. Я встигаю помітити, як пробує лапою небесну твердь дика кішка, хиже життя, як, завмерши, недовірливо вслухається вона в шелестіння саду, а потім сліпуча колісниця сходу розвертається в мій бік, міраж зникає — і тільки тоді я розумію, що то не міраж.
(Сон, як і життя, — гра богів. Я їм не вірю і не вірю в них: які ще боги в наш час? — Твоя правда! ніяких! О часи, о боги! — зітхає драматург).
Сорока-ворожка, повія
От я їй усе це і розповіла. А хіба не треба було? Щоби пацанку без її відома підстилкою зробили? Котяра — він такий. Почухає — забуде.
Вона посміхатися перестала. Шкода, каже, що в котів роги не ростуть.
Дійшло до мене. Регочуся. На оленя він не подібний, — говорить Діана, — але ми що-небудь вигадаємо, правда?
Я падаю від сміху. Вона зітхає. Поворожи мені на завтра, — просить.
Я долоньку її у руки взяла — й сміятися одразу перестала.
А їй і горя мало. Жартує: я тисячу років простояла байдужа, хочеться хоч день-два пожити по-людськи. Запиши, каже, телефон Артемця. Через нього я на Котяру вийду, та й його самого заодно перевірю: чи ворушиться ще душа у тілі.