Хотіла їй хрестика дати — не взяла вона хрестика.
Артемцьо, вчений чоловік
Наступного ранку знову розбудив мене собака-телефон.
— Вирахував! — кричить у трубку Паштет. — Знаєш, хто вона?
— Хто — вона?
— Твоя вчорашня?
— А… ні, не знаю. І не цікавлюся. Бабки взяв — і по всьому.
— Ти телик дивишся?
— Та ну його. Все одно придурок…
— Ні, та ти в натурі придурок. Як ти живеш? Звідки що знаєш? Там учора тітку одну показували… в музеї історій…
— Ну?
— Розумієш, вона — статуя…
Обкурився Пашка. Глюки лоба гризуть. З ним буває.
— Ага, розумію. Статуя вона. Далі.
— Що — далі?
— На хрін мені твоя статуя?
— Та це ж вона! Та, що зникла!..
— Слухай, я ще спав, а тут ти з музеями. Не шурхай, про справу кажи.
— Крапля в краплю вона! — кричить. — Морда, фігура… Розумієш, вона ожила! Там охоронець стирчав, зараз він у дурці сидить, каже — сам бачив, як ця Артамониха з місця зрушилася, з постаменту злізла — і пішла, пішла…
— Усе, Паштете, більше ні слова! Чаша моя преповнилася. Зара сам зрушуся і з постаменту злізу. Ти про що, взагалі, кажеш? Ти хоч розумієш, що язиком обертаєш? Охоронець в дурці, Артамониха пішла… Ти все сказав?
— Нє, — згадує він, — її інакше звали. По-грецьки якось. Артаманда… Артамінда…
— Артеміда? — здогадуюся. Паштет захоплено:
— Ну ти й пеньок! Завжди все знаєш!
— Богів треба знати в обличчя, — посміхаюся я в трубку. І зненацька замовкаю. Він ще щось каже. Я не слухаю. Не до нього.
Книжка в мене була — груба, з ілюстраціями…
Котяра, нічний звір
— Ти не спиш? Не спиш… Ти знову? Знов! Добре, все, переконала. Розпишемося ми, звичайно, розпишемося, де ти тільки набралася таких слів? Якщо захочеш, вступимо в законний шлюб, та хоч зараз, він же нічого в мені не змінить, і в тобі теж. До речі, час тобі дізнатися: в мене є дружина, ти її сьогодні сто разів бачила, тому це буде не завтра й не відразу, це — штовханина, клопоти, нудно, — я замовкаю, дивлячись на зачарований місяцем світ.
… І отримую на голову потік добірного словесного лайна. От уже скромниця, чорторий збаламучений, — хіба я чекав такого? отже, час і тобі дізнатися — ляпас! ще! ривком за обидві ноги, пикою в подушки! — час тобі зрозуміти аз і буки — ах ти сука дряпуча! руки! болить, кажеш? а на тобі! волосся в жменю… — час порозумнішати, гордячко! — притиснути її, щоб і не пискнула… закарбуватися… Ну, стривай, зара ти побачиш!
… пора тобі, моя Пані, дізнатися: я, твій нікчемний раб, і в рабстві своєму — господар твій; тільки я твій владика; я поставлений над тілом твоїм і душею, я топтатиму поля твої, Пані, пити води твої; забувши про себе, шукатиму твій промінь, твій стужений храм, срібний твій зойк. Я вступаю в мережива, у вогонь, спізнаю тебе. Не втікай, не кидай, я частина твоя, бачиш?
Кричи, рідна, клич — я так далеко, я не встигну!
Ти дурна, сварлива. Ти невиправна. Ти не пам’ятаєш себе. Ти ж богиня!
Ти — богиня, я — в тобі. Твої сади. Там, де все єдиний раз і навіки. Де небо неділиме. Ми ввійдемо, нагі; випростається трава, зіб’є зі сліду. Нас не знайдуть…
Ось ти і поглянула на мене. І добре. Де звір? Немає звіра. Здалося нам.
Тебе крізь сльози погано видно. Тебе називають фонтаном сліз?
Дивимося з відразою? Відвертаємося? Досі намагаємося плакати? Плач, королево поганьблених. Сміливіше, ну! Ще, ще безнадійніше!
Любов — що то? це значить — пересилити відразу. Любов — це коли й відраза є солодкою…
Чому ти навчаєш мене, Діано?
На білій горі, між хмар, у чистоті жила Повелителька звірів і трав. Була вона сильною, справедливою і безжальною. Стежила за порядком у царстві своєму і, не замислюючись, карала винних. Войовниця, що дарувала життя і позбавляла його, — так думали про неї люди. Боялися її гніву, приносили їй у жертву власних дітей. І приймала вона жертви, оскільки Олімп дав їй право розпоряджатися життям смертних, які мають їжу з її столу.
Ніхто не смів навіть поглядом зазіхнути на богиню. Гори і ліси були їй підвладні. Стріли Мисливиці поцілювали як спис самого Громовержця. Її чарівний лук завжди був із нею, під рукою. Як частина тіла. Як серце, в якому знемагала і билася, то злітаючи, то падаючи, полонена Птиця.
Любов і справедливість? Любов і неупередженість? Любов і безжальність? Ні, не в’яжеться одне з іншим! — вирішили якогось-то разу боги. Ледве оперилася Птиця, а їй підрізали крила. Дівчинка-богиня носила її, не відчуваючи дискомфорту. Хай собі тріпоче. Жити і без неї цікаво, надто якщо ти — богиня.