Але дівчатка виростають, і нічна тиша вже не заколисує — хвилює. Серце гуркоче й завмирає в цій підзоряній тиші, чекає чуда… дурне серце! ну для чого воно богам?
Сильна, владна, стрімка, вона не потурала Птиці. Її незаймана самотність відображалася в божественних примхах. Вона бралася опікуватися закоханими, влаштовувати чужі долі. Повелительку трав і тварин, Мисливицю, що не знала любові, почали шанувати як покровительку родинного вогнища — ну хіба ж то не диво?
Диво? Та що ж у цьому дивного?
Але й дівчата виростають; нічна тиша вже не просто турбує — кричить, кличе, вимагає; птиця-серце дико скрикує, дзьобає зсередини, ставить ультиматум: не хочеш мене — вбий! Не можеш убити — слухайся!..
Вона не змогла убити Птицю.
Жорстока, не схильна усміхатися богиня — але всього лише богиня!
Смертні не відали її таємниць і не здогадувалися, що з настанням ночі Мисливиця перетворювалася в ніжну, тонкостанну, прекрасну діву, подругу-супутницю білолицьої Селени, яка приваблює сновидіння й зітхання. Богиня ставала шаленою і окриленою. Не знаючи втоми, танцювала вона серед заснулої лісової зелені, ніби метелик на чашечці квітки. Променем, стежиною небесною подруги піднімалися високо-високо, туди, де зорі видно навіть удень. Піднімалася, кружляла на самому вершечку, виглядаючи свого героя: Мандрівника, того-що-ходить-хвилями, мисливця і шукача слідів, який знав шляхи, беріг свободу та міг пересувати гори.
Повелителька звірів любила Мандрівника. Любила тому, що так сталося: зустріла колись і полюбила — а ще за те, що він ніколи не згадував про її багатство і прокляття, про вбивчий чарівний Лук у руці й примарну тріпотливу Птицю в грудях.
Скільки разів піднімався герой гірською стежиною, скільки разів пірнав у засвічені хмари! Захід щедро замальовував їх вогнем. Він входив у її храм з останнім сонячним променем. Пес залишався зовні, охороняв вхід, — пес був відданий господарю. Вона чекала на терасі, що виходила в ніч. Світила й туманності чіплялись за поручні. Плюскотіли внизу води Стіксу. Мандрівник упізнавав її — і не впізнавав. Учорашньої вже не було — була інша. Мінлива, як зоря. Вона була щира — але уникала відповідей. Була чуйна — але легко і примхливо змінювала настрій. Була світла, радістю оточена — але часто замислена, лякаючи серйозністю: голос той же, але слова інші.
Тільки коли змовкають слова, поступаючись місцем ніжності, коли її подих стає твоїм, коли від струму німішають губи — тоді знову обертається вона на незнайомку, скидає сьогоднішні шати й омиває тебе, мов ріка, в яку ввійшов; і ти ростеш, ти палаєш над безоднею, над чорним безчассям, веселим полум’ям клубочишся в небі — ти вже смієш бути! Ти дотягуєшся до олімпійців; відтепер — пригадуєш? — ти рівний із ними: з лукавими держателями, з премудрими хранителями.
Йому здавалося — так буде завжди. Завжди поруч, завжди рівні…
Як вона сміється! А в очах — печаль.
— Чому? — запитував він.
— Надто високо живу. Тут так холодно, — зітхнула одного разу.
— Ця біда — не біда! Я розпалю вогонь…
— Вогонь не тримається у моєму вогнищі. Так уже повелося: унизу палахкітливі багаття, нагорі — мерзлякувате місячне світло. На Олімпі горять смолоскипи, але це нічого не міняє. Просити у зір тепла? Вимагати весни, перш ніж вона настане? Я звикла. Вивчила два цікаві слова: енергетична криза. Уночі при мені скіпка… тіні бігають по кутках… Чи багато мені треба?
— Але — чому?
— Батько-Громовержець боїться пожеж. І всього боїться — шкода його.
Столик на трьох ніжках. Обідок помади на кришталі, крапля вина на вустах… Боги — такі ж люди. Тісно їм у тутешніх комунальних горах.
Я заберу тебе! — вирішив герой. — Ось тільки дорогу знайду…
Вирішив — виконуй. Раз ти герой.
— Не сумуй, дівчинко. Сум минеться!
Вона глянула — він відповів. Ми молоді, правда? Ми ростемо й відходимо. Не гнівайтеся, старі олімпійці! Подорослішали ваші діти. Нам не до вас. Самі облаштовуємо для себе куточок. Дбаємо про майбутнє.
— Що ти намислив, Оріоне?
— Хочу прогулятися горами і долинами… Я розшукаю сад далекий, світлий. Я зроблю його твоїм. Чекай, адже я повернуся. Повернуся, візьму тебе за руку і поведу!
Вирішив — виконуй. Або ж не обіцяй душі своїй.
Боги дарують забуття.
Милостиві боги…
Вона жива, вона мусить жити, вона житиме, щоби любити мене. Жити, щоби любити…
Одноденка скороспіла! Чахнути б тебе сталлю по ніжному!