Але то раніше треба було. До повного місяця. Глянь, хто перед тобою. Це вже не людина. Не чаша скорботи.
Вона жива й озивається. Тихе відлуння — запрошення на страту. Її місяць горить у небі. Вогненний сувій із вироком. Її метеорний слід стрілою перекреслив моє життя. Стріла, націлена в серце звіра. Смерть звіру!
Це богиня.
А я ж збирався убити її. Могутня Моська! Захоче — звалить слона. Могутній сліпець-невіра! Захоче — богів скасує…
Любов — що це, Діано? Чи підсумок, чи застава? Передсмертний гріх — чи всепрощення? Милість? Милостиня? Видіння? Так і не зрозумів я, Цюй Пен… так і не довідався я, о Повелителько звірів, яка сила рухає мною, чому втікають з-під ніг стежки, для чого збігаються вони до саду далекого.
Там вершник на горі і гай у хмарах. Там той, хто чекає на мене; там я вб’ю його! Я суть його тобі віддам, як віддаю свою!
І тої ж миті кат — мій друг сердечний, рятівник, мій смертельний ворог, мій сповідник — почне свій шлях до мене.
Він не поспішає, той, хто йде услід. Він — несуєтний майстер тортур, він строку мені не вріже! Знаю я його звичаї. У ньому всі риси мої. Він той же я і пам’ятає те ж, того ж віку тать у ночі — але який же нещасливий він, який страшний…
Він поза любов’ю. Його проклято.
Я бачу його обличчя — місячне, з загостреними рисами — і раптом, несподівано, як підказку, як таблоїдну пробоїну в черепній перегородці, вловлюю цілковите та чітке розуміння того, що коїться.
Безодня ковтала роки та дні. Птиця і її пані чекали на Мандрівця.
Одного разу… У тузі нічний, у скам’янілості безчасся — чи їй привиділося? Сон — чи пам’ять?..
Всесильна, легковажна, задерикувата юність підштовхувала закоханих до з’ясовування стосунків, до напівжартівливих змагань. Ох, якою чарівною була Мисливиця, яка довела свою перевагу над могутнім напівбогом! Переможений ніс звитяжницю на руках, поцілунками повертаючи їй силу, і ніч ставала гарячою від його подиху.
Тільки раз перевершив він її у мистецтві полювання — юний герой, який знав дороги, міг рухати гори і причаровувати примарних птахів… людина, що зуміла навчити амазонку коханню… гордий Мандрівець, якого тримала гладінь морська… він хотів туди, за видноколо, куди немає шляху олімпійцям…
Тільки раз герой перевершив богиню. Дочка Зевса не пам’ятала себе від гніву. Та хто ти такий? Чому смієшся? Звідки в тебе це вміння — насміхатися з богів?!
Вибух люті, невловимий рух. Видихнув Лук. скрикнула Птаха; припинився сміх. Коханий знову в ногах твоїх, Артемідо. Стріла у грудях… чия стріла у серці Мандрівця?!
Богине життя, чи не ти пригостила смертю свого єдиного?
Все раптом змінилося: набігли хмари, вперіщила злива, прогуркотіло над горами прокляття. І стала дибки у відповідь посейдонова безодня, і безнадійна, страшна хвиля тараном гримнула об скелі — вдарила, бухнула, розбилася, безсило обпала, відбита мертвим камінням. Пізно, Посейдоне! Боги карають зухвалих руками їхніх коханих. Не виправити, не повернути.
Кричала, билася об пруття дурна Птиця — ні сльозинки не впало з очей гордої богині.
Два диски мокнуть у траві. Завмерли налякані німфи. Статуєю здається їм самотня жіноча постать під тріумфуючими небесами.
Залишайся безтурботною, доню моя, безсмертна дівчинко-одноденко! Зоряним промінням торкається твій коханий до твоєї мармурової щоки. Вірний раб охороняє заповітний гай, і, як і раніше, проливається жертовна кров у храмі… Залишайся безтурботною!
Я сміюся. Двома пальцями гашу ґнотик. Обережно зупиняю час. Темними гарячими невеличким ядрами шкварчить воно: секунда за секундою. Зміїними вигинами струменить по руці: цілунок за цілунком. В’язкими краплинами скочується по шкірі. Додолу, в бузковий туман.
Малиновий, гулкий дзвін крапель. Отрута й гіркота. Чаша життя… Так, я сміюся, твій пан і твій раб, — та гірко, гірко мені!
Гірко, Негаснучі Зорі!
— Гірко! — радісно підхоплюють Негаснучі. Кружляють. Кличуть. Це вальс.
Розписуємося ми просто: кров’ю з вен.
Ось тепер ти справді щаслива.
Я настільки заспокоююся, що забуваю дихати. Блискавкові удари пульсу стають далекими неспішними розкатами. Я розгадую Останню Істину. Вона проста і вбивча: від кожного — за ділами його, сторицею; кожному — за душею його, по вінця.
Гоп-стоп. «Тепер ти можеш плакати». Так мені і треба. За душею моєю.
Справедливо. До такого, як я, не прийде Венера Мілоська, безрука луврська фіфа. Не підійде, побоїться. Я б її за загривок відтягав, протези прищібнув би, по-своєму до діла прилучив би. Мене дістала зовсім інша богиня. Безжальна, як саме життя. За неї я — у полум’я. Сам. При холодному розумі. У розквіті сил і на пікові справ…