Він вирішив не прискорювати подій. Спершу переконатися треба. Узяв валізку, зійшов униз, вийшов назовні, озирнувся. Підійшов до довготелесого телепня, який тупо дивився собі під ноги. Попросив прикурити. Телепень виявився в дошку п’яним. Від нього за милю тхнуло чимось дуже дешевим. Богун подув йому просто в обличчя, відганяючи перегар, і рушив у бік чергового собаки, — добермана, здається. Звернувся до господаря пса з тим же проханням; пес загарчав. Господар шарпнувся набік.
— Вогню не буде? — закричав Богун.
Хлопець заворушив губами та відвернувся. Собака несамовито загавкав. Немічний біло-рожевий кіт, який нюхав сніг, виразно глянув на нього. Богун, зітхнувши, вийняв із кишені запальничку, покрутив її в руках і прикурив, ретельно та зухвало. Кіт, зиркнувши скоса на дим, люто чхнув.
Зовсім замордували нас друзі людини та змій зелений, — підсумував Богун. До цілковитої нестями довели. Узяти хоча б он цього дурня на повідку в добермана: абсолютно зрозуміло, хто у них у парі головний. А котяра? Артистична морда в звіра. Як прокурор виглядає. Ну геть тобі спікер підвальний. Ватажок, якому не треба слів, щоби виявити почуття. Нітрохи не приховує звір своїх думок про людину та її сумнівних друзів.
Котяра, недонюхавши, потягнувся і покрутив головою. Його витягнутий хвіст здригався. Випромінюючи неймовірне презирство, спрямоване на всіх і все, він прогулянковим кроком рушив до голубів, які осатаніло видзьобували з— під снігу щось минулорічне.
Вдалині, біля шкільної огорожі, нудьгують собі трійко басмачів, — відзначив агент, — ну звісно, ті ж, у шкірі. Знайомі всі обличчя, знайомі звички. Його не здивувала Їхня присутність. Якщо я Їх бачу, отже, і вони мене бачать, — зробив він карколомний висновок. Значить, знають, що я їх бачу… чи не знають? Та чорт із ними, зрештою.
Він повернувся в під’їзд. У під’їзді шаруділи газетами. Молодий чоловік, його ровесник, методично відчиняв поштові скриньки, виймав із них усе, побіжно переглядав і вкладав назад. Інформаційний маніяк, мабуть. Або конкурент. Це цілком можливо.
Конкуренти мої поділяються на дві групи: кожен перший хоче мене обскакати, кожен другий — усунути, — думав Богун, піднімаючись сходами і дедалі більше поринаючи в чорну меланхолію. — Я, відповідно, мушу обскакати кожного першого й усунути кожного другого. Усувати складніше, зате набагато ефективніше, ніж обганяти… ну й слівце я винайшов… дітки не знати звідки, чи не набридло вам обскакувати дядька зі спецслужби? недобре, дядько нині похмурий і з голови до ніг усіма обскаканий, це його турбує і справі шкодить… Які тут можуть бути близнята? Не має тут бути ніяких близнят!
Сліди вже підсохнули. Після чергового контрольного дзвінка в зачаровані двері він, роззирнувшись, відкрив валізку, ввімкнув біолокатор. Прилад блимнув зеленим очком індикатора й тихенько заспівав, натякаючи на близьку присутність суб’єкта з потрібними параметрами. Це зовсім не сподобалося Богунові. Хіба може сподобатися невидимий спостерігач?
Богуна не тішила ситуація, що склалася. Обстановка була незрозумілою і загрозливою. Хтось наполохав дичину, і цей хтось цілком здатний дуже йому накапостити. Коротко перемовившись із диспетчером, він з’ясував, що ніяких близнючок, звичайно, у будинку не було.
Відпали раціональні пояснення, відпала надія на спокійний рейд. Знайомий холодок заструменів біля хребта. Як перед вогневим контактом.
Диспетчер пояснив Богу нові, що тип при вході його страхує, а хлопці в шкірі — бойовики солідного ідейно-політичного угруповання. Грабують і вбивають вони не просто так, а тільки з високих принципів, — здогадався Богун. Це ніяк не обнадіює. Радше навпаки: з високих принципів переважно і вилуплюються найбільш запеклі бандити та негідники. Важко повірити в те, що шкіряні фанатики відважаться перебігти йому дорогу, адже розуміють чудово, кого він представляє. З іншого боку, не заради ласого кусня крутяться вони неподалік. Спробуй дізнайся, в чім їхня вигода. В осяяного ідеєю — особливий хід думок. На все він здатний, коли віжка під хвіст попаде.
Усього можна чекати: надто вже високі ставки в цій грі. Що хтось під— страховує — це добре, дуже до речі. Чого ж він мені не представився, конспіратор собачий? Хоч би поглядом натякнув на свою причетність. Цікаво, чому я його зовсім не пам’ятаю? Мав би пам’ятати, з абсолютною пам’яттю на обличчя.
Напевно, недавно до нас перевели. На підвищення хлопець пішов. Заздрю я таким: повні запопадливості службової та ще не обтяжені думками про добро й зло. Цікаво, чи дасть він собі раду з тими трьома недоумками? Зобов’язаний, звісно, але ж м’яч — круглий…