2
Листок настінного календаря, стаття на двадцять рядків: «Що ж таке час? Час — це фізичний параметр». Усе, що діється, діється у часі. Ахіллес завжди наздожене черепаху, а черепаха — свого Ахіллеса.
Учора він повідомив, що листя вже жовтіє, що врожаї непогані й пси біжать тротуарами мовчки, без дзявкання, незлобливі вгодовані пси, жити можна; люди? от саме їх і не видно, роз’їхалися хто куди, хто у справах, хто так, сидіти та телевізор дивитися; кажуть, горілка подорожчала. Кажуть! Мало що кажуть… Я старшина запасливий, мені вистачить перечекати події, а грошима нехай розпоряджається Павло. З ним легко і на відстані, пощастило нам із ним. До початку зими старшина пішов, та воно й не дивно: чоловік показний, при ділі, чого ж йому в світлиці бідувати. І так він до останнього тримався, на прив’язі тримав почуття обов’язку; що він має почувати, коли так прив’язався до дому? Ночами вона не спала, усе розглядала імлу, і їй зовсім не хотілося плакати. Вітер підвивав її думкам, гілля стукотіло об віконниці. Він повернувся і зрізав липу: липа, взагалі-то, дерево потрібне, але не завжди делікатне. Лапи її загребущі забирають у нас повітря, і якщо дивитися в морозяну ніч крізь них на місяць, легко розгледіти безліч зчеплених кіл: зачаровані гілки ці повторюють ходу місяця і форму грудей; місячний промінь скрадається постіллю у гарячій лихоманці передчуття; зірки загортаються в іній; але ось уже все позаду.
П’ятою виявилася вульгарна спритна особа, вона не затрималася, разом із нею зникнув молодий чоловік; нахлібниця не на жарт зайнялася східною медитацією — і теж утратила сон. Немов сніг на голову впала зненацька неждана весна, у кухні відвологли стіни. Довелося клопотатися, роздобувати й нашвидку шкребти-білити. Заразом облицювання зробили і млявоточний кран зцілили. До облицювання — прості зручні меблі, не в панчоху ж складати; кухонний куточок, гарна назва, вона чи то вже в моді, чи то ще ні, але ж не в моді щастя. Вона з досадою прикусила губу, раптом усвідомивши двозначність сказаного. Поміняй же скатертину, вже пора. Це так чудово, що ми знову вдвох — наш зв’язок скріплений небесами. Найкраще — кагор; а для гостей прибережемо наливочку літню. Куди ж наш негідник подівся? весь ремонт на собі витягнули рабині. А завершимо — моментально з’явиться, я їх знаю; ох, знаєш ти, та що ти можеш знати у свої літа? Знаю! ми — дві премудрі старушенції!
Заявила і зовсім розвеселилася: старушенції! Дивлячись на її настирливий сміх, вона раптом відчула, — що здатна вдарити подругу. На подяку за постійне місце проживання. Утім, господиня теж уже завелася. Через триклятущу квартиру канули найкращі літа… хоч би коштами посприяв чи заступника свого прислав, змій. Не забути йому в рахунку представити. Це собі на довгу пам’ять; а тепер — геть із голови! Не втрачай гумору, люба, у нас свято, і я маю зробити малюсіньке зауваження: нашому житлу не личить ненормативна лексика, хіба не так?
Вони лихословили і весело сміялися — дві безтурботні райські пташки, умовно засуджені за бажання свої грішні на безтермінове володіння величезною великопанською квартирою, яку вони затято називали домом. Називали всупереч тій прикрій обставині, що будинок, немов океанський лайнер, був розділений переділками на автономні непотоплювані відсіки. Того каштанового вечора всі опівнічні злочинні думки підлягали амністії й потішно кружляли у димі дорогих сигарет, у трепеті свічі, у голосі Джин, яка благає бога, що завернув до неї на вогник: ледве чутна вона в тріскотінні перешкод, проте — іскряться сльози на віях, нам теж простять, блюз, дихання на щоці, захват, гаряче як… обійми мене…
Вони шепотіли одна одній те, що самі мріяли почути. Прийдешнє — летючий гігант. Воно зобов’язане ввійти у них, і тоді вони обновлять покриви. Воно примхливе і непорушне. Вони переберуть речі, викинуть мотлох, розмістять усе по-іншому і тоді почнуть жити. Тоді.
3
А тим часом уже повелися карти, однакові нерозрізнювані прямокутники, що оживають одразу ж після того, як їх вибрали, і безпомилково упізнавані зі звороту. Він, звичайно ж, з’явився, сказати йому нічого, вони сприйняли це як належне. Безліч комбінацій для трьох вдумливих людей, безліч спогадів, щасливих знахідок, неймовірних поєднань. Лимончик підтягнувся й перетворився на ніжне красиве деревце. Дві дами, дві господині дому (одна з них справжня) прийняли на постій роздуту, ширшу ніж довшу вульгарну особу, вона притихла і багато чого принесла за собою — все-таки літо закінчилося, зима на носі. Та й пара рук до речі. Але, от дивно, відтоді роботи тільки додавалося й додавалося.