Чоловік господині, чи то капітан, чи то лісник, навідувався солідно — днів на три. Забивав холодильники харчами, ощасливлював усіх дорогим ширужитком і тут же, виконавши священний обов’язок, впадав у сонливе заціпеніння, знову оживляючись лише пізнього вечора, коли тасувалася колода і здиралася фольга з прохолодного горлечка. Господиня ні в чому не відмовляла йому, та й гріх відмовити такій позитивній, доброзичливій, урівноваженій людині. «Не людині, а чоловікові!», виправляла вона себе, бентежачись, почуваючи прикрість і погано відображаючись у дзеркалі. Лимонне дерево, намагаючись вистрибнути з діжки, трепетало на протязі спітнілим чутливим листям. Рибки хороводилися перед капітаном, як блудливі новобранці. Добрі стояли часи!
Відомо, що миттєвість не здатна ні зупинитися, ні затриматись — але іноді, у виняткових випадках, вона поширює на наступні миті, які наступають на п’яти, утверджену нею рівновагу, породжуючи вихор, який не піддається руйнації. Гостинний час настав, гості йшли до них на нерест і вручали зненацька приємні дрібнички, які ні до чого не зобов’язували; гості завжди безпомилково відчувають лад і достатки, їх не заманиш куди-будь. Турбувало єдине: дні народження стали надто частими. Господиням нашим, безумовно, ще не виповнилося стільки, скільки набігло за паспортами.
Двері стали відчинятися навстіж, ніхто більше не боявся протягів, багряна хмара на півнеба тихо перетиналася з фіалковим обрієм, дивні на вигляд люди дедалі частіше з’являлися на вулицях. Усі були при ділі. Молодий чоловік, який нещодавно перестав бути молодим, але ще про це не довідався, щоранку на службу їздив, а дружина його, яку одного разу спільно обтесали і навіть, з огляду на її темне минуле, заново немовби створили із небуття, мило усміхалася старушенціям — які старушенції, боже, хай тільки спробує ця тварюка вголос сказати, я не знаю що зроблю, я її викину знову на вулицю, нехай смітники обживає, і дитину заберу! Хай знає: не віддам, він уже наш, хлопчик-мізинчик, кровиночка моя, — кричали німі безбарвні очі.
Та чого вона біситься. Ото заїло: зачула щось, як завжди. Господиня собі займалася рукоділлям, киваючи у відповідь думкам подруги, упіввуха слухала «Аббу», обчислювала суму надходжень від капітана, який, як вона здогадувалася, насправді й лісником зроду-віку не був. Господиня вже навчилася чекати: головне в очікуванні — не зациклюватися на самому процесі, а влаштовувати собі приємні й корисні розваги. Чужі справи влаштовувати, власні заміжжя, книги купувати на майбутнє. Англійці приватизували державну компанію, їй до дрожу захотілося приватизувати весь будинок, незважаючи на сумну відсутність Англії навколо нього. Але ж це щось новеньке, — заявила вона прийдешностям, які дрімали у ній, — у мені визрівають далекі від наших ідеалів амбіції. Таких прагнень раніше не було. Раніше.
4
Одного разу вона піддалася домаганням молодого чоловіка, і в домі з’явився магнітофон та безліч усіляких записів, нових і старих. — Наскільки різноманітний світ! — подумала вона. А в суботу постукав у двері молоденький безвусий хлопчик, назвався Юрою і забажав увійти. Спершу не впускали, але побачила його друга господиня, на лиці змінилася, випрямилася по-молодому і поглянула феєю. Вона забрала хлопця до себе. Юра ледь знітився під допитливими привітаннями домашніх, але скутості в ньому не відчувалося. З юним Павлусем він одразу ж знайшов спільну військово-морську мову, і, дивлячись на їхню вовтузню, ставало зрозуміло, що хлопчина простий, сміхотливий, умілий і самостійний. Від того дня друга господиня заговорила, і ніхто не здивувався завершенню її обітниці.
У домі звучав модний магнітоальбом «Распутін». Сонячні негритянки пропонували танцювати і не перейматися дрібницями. Юра взявся відновлювати столярку. Громаддя його планів затягло молодого чоловіка, який утратив молодість, в неусмішливу задуму. Уранці сталася бійка, перша в осяжній історії будинку і, безумовно, остання. Не зовсім молодий чоловік зазнав огидної поразки; переможець виглядав здивованим і, здавалося, ледве стримував сльози. Навряд чи через біль у вилиці. У такому віці ниюча частина тіла, за одним-єдиним винятком, не має жодного значення, а от слова мають здатність приживатися і давати паростки. — У фазі первинного осягання світу людина, серед інших забобонів, має віру в предвічність, у творчу та руйнівну сили слів, — думала господиня, обходячись при цьому без слів узагалі і жваво наводячи лад у приміщенні.