Хтось, звичайно ж, вигукнув весело і люто, підкоряючись незгасимому прагненню вислужитися: відділення, по ангелах, — довгими чергами! — але відразу сам, напевне, зрозумів, що невразливий цей супротивник для довгих черг. Проте роботи все-таки усім вистачило, бо слідом за прекрасними створіннями до неба спробували пробитися небажані елементи: гидкі кажани, верткі повітроплавні змії, рибоящери на реактивній тязі і навіть оброслий безліччю крилець табурет, на якому сидів і люто спльовував униз, точнісінько під ноги відповідальному чину, голий, як поліно, карлик — украй непристойного вигляду зеленоволосий карлик із нахабнющою фізіономією домоуправителя, гвардія без особливих зусиль збила його з гранатометів.
Малинового кольору хмара на хвильку зіскочила з небес, підібрала метеликів — і будинок завалився, гулко шубовснув у підземні порожнечі, про які ніхто й не відав, крім, можливо, керівних прибульців, які добре вивчили аналогічні процеси в інший світах і неодноразово відвідували нескінченний смарагдовий луг (прекрасна, скажу я вам, місцинка для намету, для відпочинку, ігор удвох на м’яких квітах чи прогулянки з учителем; над тим лугом висить прозорий срібний міст, на ньому відбуваються бажані зустрічі й захопливі бесіди з чужоземцями і нащадками, а тихий плюскіт вічної ріки неабияк сприяє зосередженню на сущому, навіваючи ліниві спогади про те, що було — і чого не було ніколи).
ФРАНЦУЗ І ДАО
Правила доброго тонусу
Ого, ціла делегація! Проходьте, падайте хто де хоче. Наливайте самі. А ти, браток, на двері своїми кістками не налягай: зіскочать з петель. Візьми крісло, підсунь, будь як удома. Ну ти й нажертий! А не розтиснеш моє кріселко? Пушку кинь на підлокітник. Не бійся мене, малий, я підневільного не зачеплю. Я взагалі нікого з вас не зачеплю.
Ваше прохання, добродії, я вже обдумав. Шкода відмовити.
Не наїжджайте, панове! Це негарно та й ні до чого. Колупнути мене ви не зумієте. Не вдасться. Я не відчуваю болю, байдужий до плину часу, холодний до страждань інших і житиму вічно. Та ви й самі це знаєте.
Запитуйте. Поспішати нам немає куди. Можете запитати, чому мене Французом стали звати. А шарм? А профіль? А амурний азарт?
Ви праві. Ні до чого тут профіль, ні до чого й прононс.
Я, панове, калач тертий. І в різних справах уже давно. Ще в роки застою забавлявся нюханням енергій і крутінням чарок на системних посиденьках в одній центровій хаті. Ми гарчали звук «Ом», входили в транс — по черзі, всі разом та хто з ким. Кульки скатертиною ганяли, рамку дугою гнули, віщі дзеркала просвітлювали чистим спиртом. Приймали по рядку чи по кілька рядків на ніч східну мудрість, а зранку долонею цеглу сплющували… Дурниці, звичайно. Дилетантство, нявкання. Піна.
І все-таки з темних вод виловлювалося багато, надто вже багато лайна.
Наслідки цілком відповідні: хто на лаві підсудних опинився, хто в дурному домі у стінку копає, а ще хтось ночами пише листи у вічність. Ну а я просунутим екстрасенсом став. Або, навпаки, засунутим. Один і той же стан, але з різних боків узятий. Це, знаєте, як любов: поцілуються — і давай сваритися, посміються — і в сльози. Цикли, орбіти, гойдалка долі. Так і в нас, просунутих: то ти на піку, а то по вуха в жолудях. Але звикаєш.
Найбільш везучі встигли впіймати мить. Хто встиг — крекче, не дивиться навколо, кує копійку й живе незле. І таких, що встигли, цілком багато. Момент був якраз вдалий: стабільний, багаторічний момент. Хочеш — ставай цілителем, хочеш — костоломом. Інші сфери непрестижні, за окремими сумними винятками.
Чаклунами вони працюють, астрологами, цілителями, а також схожими на мене персонажами.
По-моєму, схожі на мене персонажі — найдостойніші з-поміж усіх. Не крутять, не водять лохів по колу, а чесно потіють на брудній мозольній роботі, про яку в трудовій книжці — ні слова. Нам за клас платять, за вміння розмовляти з могильним камінням і не почуватися незручно навіть в тісному зацвяхованому гробі. Ну і за ризик, звичайно.