— Мовчи, пацан! — закричав Учитель. — Вір мені! Дурненький, ти й сам не гірший. Око у тебе майже зряче, дихання майже поставлене. Звісно, лотос твій нагадує крик осла, з каналу «даймай» долинають стогони й плачі безневинно утоплених надій, а коли білий журавель розкриває з твоєю допомогою крила, він породжує в уяві сумний образ новобранця, який обробився в шерензі. І морда в тебе вічно неадекватна, — скривився він, — і погляд у тебе харкатий. Не учень переді мною, а розписна нічна ваза! Смірррна! — по-армійському гаркнув гуру. — Підібратися, втягнути анус і дивитися з повагою, потворо!
Я автоматично підібрався, втягнув що треба, глянув орлом. Рефлективно став у більш-менш стерпній позі, засвідчивши нею увагу з повагою, і запитав:
— Якщо слух мій не обманює мене, якщо мій скривлений розум правильно відобразив премудрі слова наставника, якщо я виродок, нічна ваза і худоба немита, то на хрін мені ваше надвідчуття? Як-небудь обійдуся!
— Виродок, звичайно! Адже ж пропоную тобі справжній дар, найрідкісніший і безцінний! Незважаючи на всю твою кострубатість! З божественним відсотком! Отака ти шиншила невдячна!
— Я турбуюся, все-таки, чи я достойний, чи я зумію…
Гуру знову просвітлів лицем. І продовжив повчати:
— Ти ні на що більше не придатний, ти розхлябаний і безголовий. Але, на жаль, вибирати мені немає з кого. Дурням щастить! Тільки ти, єдиний з усіх нас, народжений для автентичного, класного надвідчуття. Безголовий, дикий і від природи обдарований: ідеальне поєднання властивостей! — зробив він висновок.
Я не смів піти. Піду — і залишуся сам на сам із видіннями. Ні, треба вирішувати це питання. Я сказав, ретельно добираючи слова:
— Вибачте, наставнику, але я не певен, що за десять днів зможу підготуватися до аж настільки радикальної метаморфози.
— Так воно і є. Справді, не зможеш. Але це дрібниці. Головне, щоби нейрон струною бринів, щоб підкірка бубном дзвеніла! Тільки тоді будеш від душі приколюватися, споглядаючи смішне життя і його чарівливі вивихи. Ти так завжди і робиш, і це правильно. Гордуючи мирською суєтністю, виловлюючи суть… я, здається, уже переказував тобі історію пресвітлого Омону, який відловив суть?
— Шпарю напам’ять! «А для чого Бог посадив мене в цю каструлю? — запитував я. — Не знаю, — відказувала баба».
— Цілком правильно. «Омон Ра» — дзеркальце реальності. «Кожен із нас»… гм… гм… «мав там, у холодній чистій синяві, своє маленьке посольство»… А ще почитай «Казку про золоту рибку», — порадив мені цей дивний тип. — Якщо ти і її не зрозумієш, я тебе пристрелю.
— Учителю, все-таки ви не від світу цього, — зауважив я. — Цей твір у нас у початковій школі вивчають! — та він, утративши до мене всякий інтерес, потягнувся до когось іще. Виховна п’ятихвилинка закінчилася.
От-от, ви теж почали відчувати неповторну ауру наших несамовитих чувань. За ніч ти встигаєш відчути себе кретином, генієм, попелом, алмазом, чудотворцем і протоплазмою.
Я, звісно, нічого не зміг. Прийшов і відрапортував: так мовляв і так, всю декаду м’яса не їв і на співпрацівниць не задивлявся, набридло, пішли ви всі туди-то й туди-то, а я піду і нарешті нап’юся. Гуру не заперечував. Він повів мене нагору, до себе у келію, відкриту тільки для втаємничених. Відчинив бар, і… І я довідався про існування альтернативних світів.
Хотів би я розуміти математику! Та чаклунська наука, те китайське письмо в кожному знаку приховує світ. Гуру стверджував, що, за наявності природних схильностей, математик зуміє запакувати Всесвіт в одну сторінку формул. Розкривши формули, кожен зможе проникнути всередину Задзеркалля. Це звучало досить дико, але я звик вірити наставнику. Зрештою, його кут зору нічим не підтверджений, він сам попередив мене про це. Мені залишалося тільки слухати та кивати. Наставника, як і долю, не вибирають.
Виявляється, існував десь і математик, який торкнувся таємниці.
— Шевчук Сергій Романович, фізик-теоретик. Займається таймонами. Таймон — квант фізичного часу.
— Змилуйтеся! — почав благати я. — Моя математика відпала від мене ще в школі, коли я додумався вчительку-математичку на побачення запросити. Розумнюща була жінка! А які ноги!
— Я тобі не казав, що ти закінчений дебіл? — поцікавився Вчитель.
— Знаю, знаю! Чув мільйон разів!
— Цього мало. Мало того, що ти дебіл, ти ще й пес псячий, — зробив він карколомний висновок. Мені, ослаблому від утримування, аж смішно стало.