Добиваю тварюку пострілом у скроню. Усі, кого я зустрів тут, виявилися підступними прибульцями. Життя — брутальна річ. І в ній — ніякої фантазії. А рана моя — дрібниця: уже й крові нема, та й біль остаточно зник. Пора!
Намагаюся прорватися з боєм, але сили нерівні. І враз — несподівана допомога! Той же непримітний агентик розстрілює цей шабаш: круто косить з АКМ служивих, відвідувачів і правоохоронців, що саме понабігали. Усі вони інопланетники! Не всі, зрештою: на підлозі — кров, на стінах — кров. Утеча, кілька гранат на поріг, під ноги переслідувачам, переслідувачі злітають у повітря… що ж це? — кричу йому — нас завоювали? — Схоже на те, — відгукується таємний агент. — Вони не тільки в кабінетах, вони всюди: у юрбі, серед твоїх знайомих… я знаю, я перевіряв, я знаю надійний спосіб! — Який ще спосіб? — Усе неймовірно просто: хочеш, тебе перевірю? — Перевір! — мене зачепила недовірливість агента. Час минає, я дедалі сильніше вступаю в конфлікт із моєю основою, з секретарем міністра, але яке мені діло до нього?
Ми сховалися у внутрішньому дворику, у якійсь адміністративній будівлі, безлюдній і захаращеній. Шприц. Голка. З вени вичавлюється синя рідина… Щось починає цокати під черепом.
— Треба освітлення! — кажу я. — У цьому мертвотному світлі…
— Треба освітлення! — з подихом погоджується агент і розстрілює мене. І я, гарячково видряпуючись із палаючої машини, бачу, як крізь рани — крізь отвори в людському тілі — у синій крові, у білій пінистій слизоті лізе у світ, тягнеться до агента, що відступив, окаста отруйна погань.
Було діло — наламали дров… Це професіонали, — сказав наставник. — А я ідіот. Шевчук ще тоді все пояснив. Поки дикуни воюють списами, ніхто не втручатиметься в їхні розборки. Але коли дикуни вламуються в ментал… Це професіонали, які контролюють різні часи й реальності, і я підозрюю, що ти тепер мічений. Він вовтузився з тобою не просто так…
Було діло… Ні, не було його. Усе, про що я розповів, сталося останнього року чужого тисячоліття.
Я в засланні, панове. Мене випхали зі зміненої реальності назад — у власне, вже звідане минуле. У вихідну віртуаль. Випхали — і добре зробили.
Я непоганий воїн Сторожі, добродії мої. Мені добре відомо, скільки мистецтва і волі вимагає недіяння… Отже, ви просите мене втілити мою мрію: посадити на трон Імперії справедливу, мудру і далекоглядну людину. Звичайними методами цього виконати не вдасться. Тому: фігуру «А» усуваємо з дошки; фігуру «Б» підмінюємо фантомом; фігуру «З» залякуємо до смерті. Далі — як складуться обставини. Варіанти прораховані. Містично змінимо верхівку, акуратно відкриємо нарив. Приведемо до влади лікаря. Усі будуть щасливими.
Панове! Я дійсно можу зробити всіх щасливими. Всіх і кожного. Ось один із рецептів: досить убити всіх нещасливих — а потім викосити тих, хто став нещасливим унаслідок цієї акції. І так далі, аж до абсолютного безлюддя. Щаслива людина — мертва людина. Звісно, ми говоримо про гарантоване щастя, не підпсуте примхами долі. Клієнт мусить знати, за що він платить.
Можливі менш радикальні варіанти — наприклад, коригування ай-кю… Брате мій м’язостатурний, ти, що цікавишся, скажу тобі відверто і непривабливо: тобі це не допоможе. Тобі я пропишу стероїдний оптимізм внутрім’язево і облагороджуючі маски зовнішньо. Кожному своє.
Справа, зрештою, не в приписі, а в принципі: перманентне щастя несумісне з життям. Ні, це зовсім не парадокс, це безпосередній наслідок безсмертя душі. Страшний Суд — гуманний суд, найвищою мірою. Душа, виплутавшись із невдач і нещасть, звільнившись од поточної реальності, миттю перекочує в одне з альтернативних нашому буття. Звідки нам знати, а раптом там рай і безсмертя?.. А якщо не пощастить, якщо знову не втрапимо — мабуть, повторимо. Затраснемо ще одну віртуаль-альтернативку. Засудимо на смерть ще шість мільярдів тіней. Прискоримо природний процес.
Ви не проти?
Ось і розповів я вам, панове, чому не зможу виконати замовлення. І хотів би — а зась. І жодною містикою не витягнеш із болота і коня свого, і себе. В болота, якщо ви розумієте, власна магія. Жабина.