Перетворені. У тім-то й річ, що з’ясувалося: не піддаюся я модним мутаціям. Імунітет. Не в мене самого, звичайно, тільки де вони, інші? Де ті лобаті гуманісти, високорідні благородія? Немає їх серед живих. А хто залишився, хто вирішив і посмів стати Пустельником, той нині за тридев’ять земель, під світилами іншого спектра, куди таким, як я, шлях закрито.
Зроблю перерву. Здається, візитери до мене. Що ж, від долі не відмажешся…
Досить у шибки дертися, могильники, зараз відчиню!
5
Справи! Чорт, справи! З’явився крутий хмир крилатий, морда обвисла, чи то бичача, чи то ведмежа. Змахнув зі стіни виючу погань, як жалюгідних тарганів, і впустив у мою обитель якогось баранокозла в окулярах. Векає він божественно, бородиською привітно трясе, пряде очима, як стурбований гей. Наказав хмир братися за роботу та всіляко сприяти пошукам баранокозла. Я слухняно кивав, на знак вдячності за продовження днів моїх, і думав, як би ловкіше від роботи ухилитися. Заради чого впрівати?
Потім літун спурхнув, а рогатий довго викладав мені суть справи. Йому дуже хотілося вмотивувати безславний кінець людської цивілізації, він шукав у мене співчуття, він думав, що я як свідок підберу необхідний фактаж (у моїх кросвордах такого слова не було! слід поцікавитися), після чого небо зрозуміє мою корисність і віддячить мене перепусткою до раю. Від нього смерділо козлом, і я попросив його на хвилинку знову відчинити вікно та заодно приструнчити колдирів, які ридали внизу. Він це міг, ще б пак, він міг тепер усе, він тепер влада, він сила і новий порядок.
Коли масивні роги ідола зависли над безоднею, я ривком скинув його вниз, у пітьму та скавчання, потішившись захопленому вереску зграї.
От і хлопцям од мене перепало. Упав з небес нежданий агнець, і настав м’ясний день…
Немає змін у побуті моєму. Пишу собі, розмальовую квітами стіни, марно чекаю відплати. Ні відплати мені, ні винагороди. Той могутній хмир, хранитель мій, майнув у височині, глянув недобрим оком, беркицнувся — і тільки його й бачили. Я до нього претензій не маю. Живемо, браття! Хто де — у пеклі, у чистилищі чи на грішній землі — але живемо і будемо жити, незважаючи на кінець світу!
Віват Колу творящому — Колу нещадному — і до поєднання серед світил!
А куди ми подінемося? Не купують квитків до раю. Доля кожному дарує свій п’ятачок. Витрачай як завгодно. У кожного свій наділ: на ньому і танцюй. Хочеш виростити сад? Будь ласка! Розпуши ґрунт, удобри його, висади для почину звичайну траву, а потім, коли минуть літа, розшукай справжнє насіння. Оберігай паростки, не впускай до саду чужинців, думай серцем і не шкодуй рук. Коли-небудь твоя ділянка примкне до Едему… Хто спроможеться на таке, той здобуде, що й казати.
Ну а ми просто тішимося на недоглянутій землі; забави наші — дурні танці поодинці для себе одного; за справами нашими маємо. І нема нам спокою. Нікому — ні тому, хто перетворився на нелюдське страховисько, ні тим, хто зберіг людську подобу, — однаково не буде спокою до повного покаяння.
Врешті-решт, покаяння неминуче, хіба не так? кайфуючий пофігіст не дасть ради з нескінченністю, з ходінням замкнутим Колом, з каруселлю настирливих знаків. На те вона й нескінченність, щоби встигнути зносити білі шати і сім шкур поміняти в пекельному пожарищі.
Але будь ти хоч прибульцем з-за горизонтів, хоч святим із вершин: якщо носиш роги та пахнеш козлом — неодмінно скинуть!
КАЗКА ПРО МЕРТВЯКА І РИБКУ
1
Є на півночі України, у лісовому краї, невелике і древнє містечко. Вважалося воно місцевою ягідно-грибною столицею. Майже відразу за містечком починався заповідник. Полювати тут не дозволяли, проте риболовля з ночівлею ніколи не заборонялася.
Вісімдесят шостий рік багато змінив у заповіднику. Не стало грибників, не стало й рибалок. Риба теж заразною виявилася, як і гриби-ягоди, як вода і повітря. Зате удесятеро додалося чудасій.
Різне говорили: мідноволосі мутантки на гілках сидять, лускатими хвостами помахують; небачені звірі залишають на узліссі сліди-вирви; космічні прибульці лісовими стежками блукають і, криво посміхаючись, чужі слова повторюють.
Рибалка — назовемо його, для визначеності, Немиром — розбив намет нагорі, при соснах, де комариська літали не хмарою, а окремими гвардійськими ескадрильями. До гострого духу деревної смоли й нагрітої хвої тут домішувався дурманний аромат трав та густий грибний запах. Обладнавши нічліг, Немир годину-другу просидів над вудками, чухаючись і дивлячись, як заходить сонце. Риба стиха насміхалася над рибалкою. Комарі дзижчали пісні, крутилися коло обличчя і хоробро, як камікадзе, кидалися на свіженинку. Не клювало, та й не могло клювати, бо сверблячка змушувала рибалку шукати рятунку в воді. Він кидався в річку, допливав до бистрини і стояв там, крутячи головою: комарики діставали усюди. Не клювало — проте на юшку й не треба багато.