Ніч під розсипом зірок, зовсім поруч із боязкими козулями, які так люблять вечірні казки, з велетенським рогатим лосем, який зазирнув до Немира на вогник, виявилася скороминущою. Махнула вона чорним крилом — і полетіла за ліс. Спалахнув досвіток, устав над річкою сяйливий туман, настав час, коли вранці добре клює риба, час рожевих істот, народжених водою.
Немирові довелося заплющити очі. Ніхто ж не підкаже, що чи хто хлюпається там, у тумані. Поглянеш ненароком — осліпнеш. Можна не дивлячись угадати неспівмірність у тонкій дівочій фігурці. Чи то баба там з худим тілом школярки, чи то почвара з пропорціями кінодіви, спробуй угадати. Дивні створіння водяться в цій ріці.
Лісовик би їх трафив, всю рибу розполохають!
Ох ти ж і рибина! Поводити її, поводити… Акула! Кит на гачку! Зараз ми тебе, обережненько… все одно я тебе витягну, чудовиську! — шепотів він.
Наврочив! Сказав — і змахнув руками, втративши рівновагу. Встояв, але саме тої ж миті рибі забаглося кинутися навтьоки. Вудка стрілою пішла під воду.
Гаразд, рибко. Пливи собі, живи. Дякуй за мою незграбність.
Аж раптом просто перед ним — ні сховатися, ані ока відвести — зринуло одне з рожевих створінь. Вийшло на берег. Наблизилося. Роздивляється.
— Ти хто? — запитав Немир, намагаючись триматися просто, природно і доброзичливо. Саме так тримаються зарослі мужики, вбрані в труси і штормівку, коли в безлюдному ведмежому куті до них виходять із прибережного виру мокрі, вимазані мулом дівчатка. І дивляться, немовби упізнають.
— Місцева я!
— Це тебе так звати? — вона не зрозуміла. — Питаю: зовуть тебе як?
— Зовуть мене? А хто?
— Тато і мама! — Немир зітхнув: ага, чекай на відповідь… Не хотів би я з тим татом уночі зустрітися, подумав він.
— Тато і мама зовуть мене Рибкою! — повідомила дівчинка.
— Як же тебе занесло в цю глушину, Рибко?
— Я купалася.
— Бачу. А чому голенька?
— А я не голенька!
Вона руками по тілу провела, наче затулитися хотіла. І тут Немир побачив: на дівчинці був купальник. Тонкий, майже прозорий. Ввижається чи ні? розгублено подумав він. — А раптом вона і справді людська дитина?
— Одіж моя на острові. Недалечко. Хіба не можна?.. Тут же немає нікого.
— Ну а я? А якщо я людожер? Чи бандит. Не маленька ж ти, все-таки!.. — він зняв штормівку. — Одягнися, Рибко. Тут прохолодно, застудишся. Твої батьки залишилися на острові?
— Не скажу. А якщо ти людожер?
— Одягнися, кажу! Ось так. А якщо й людожер — то що ж тепер? Тоді втікай. А я буду страшно скреготати зубами і верещати: повернися, мій сніданку!
Вона залилася сміхом. Якась пташинка озвалася з неба. Втрапила в тон. Сміх чомусь заспокоїв Немира, й він одважився подивитися дівчинці в очі. Зазирнув, відсахнувся. Зіниць не було. Нечисть. Річковий фантом. Райдужні оболонки очей, залиті тушшю.
— Ти мене добре бачиш? — запитав він. Мовчати — небезпечно.
— Так.
— І який я, по-твоєму?
— Веселий. Теплий. Смачний… — вона облизалася. Немир відступив на крок.
— Я їсти хочу! — заявила дівчинка.
— Іди-но до батьків, хай нагодують!
— А ти хіба не голодний?
— А хоч би й голодний? Немає в мене нічого їстівного…
Він хотів обійти її. Доторкнувся до холодного плеча дівчиська — і раптом, несподівано для себе, здригнувся від огиди, вищирився та щосили відштовхнув її. Тварюка не втрималася на ногах. Гепнулась на пісок важкою рибиною. Скрикнула.
На її литці красувалося ясно-червоне садно. Об корч зачепилася.
— Пробач, я нехотячи! Тобі боляче?
— Нічого. Рибки не плачуть.
— І кров у них не тече?
— Чому? Тече інколи… Ну як хочеш. Залишайся голодним. Чи віддай мені одне своє бажання. А я братика покличу.
— Про що це ти, Рибко?
— А якщо тобі шкода віддавати бажання, то можеш сам його отоварити. Скажи: «хочу їжі-пиття-забав досхочу!» — і побачиш, що буде.
— А що буде?
— Побачиш! Ну скажи!
— Скажу — і перед нами розстелиться скатертина-самобранка?
— Ні, звичайно! — Дівчинка сміялася. — Це не-гі-генічно… Джини все роблять красиво. Наприклад, ми підемо гуляти в ліс і побачимо там ресторан. І ти виявишся сотим відвідувачем. Або першим. І тому тебе обслужать безкоштовно й дадуть усе, чого зажадаєш. І ще подарунки подарують.