Щотижня просив зістарілу й згорблену Софію йти на цвинтар подивитися, чи не позаростали бур’янами могилки Марії і Анни, чи не похилилися хрести, чи не постиралися на них написи, чи поміж Марією і Анною готове місце для нього.
Ніхто в селі, навіть найкмітливіші люди й світові брехухи, так і не наважився сказати дідові, що Аннине місце — порожнє.
Що видів на тому світі, Тимофій не розказав навіть батюшці на сповіді.
Але мовчазного білого діда з осиковим буком під стіною охочі до балачок зрідка таки зачіпали:
— Вуйку, а скільки ви маєте років?
Тимофій знизував плечима, мовби від здивування, але відповідав так, як ніхто в Тисовій Рівні:
— А ти, дитино, спитай мене, скільки я вже не маю, а те, що маю, то крішка ся лишила. Майже ніц!
А не мав тоді Тимофій Сандуляк уже вісімдесят і п’ять років.
Травень — серпень, 2006,
Київ — Розтоки.