А „ранена жидівка” була таки з Тисової Рівні. Декотрі люди знали це точно, бо скрізь є люди, які знають правду.
Тимофій вислухав небезпечну бесіду, мало не на пальцях передану сусідськими — знаючими — людьми, й мовчки зайшов до хати, не забивши, як звично, осикового бука під стіною в землю.
Зранку наступного дня його не було видно ніде.
І вдень також.
Певно, робив свою щоденну роботу: молився за Анну.
Але не показався Тимофій іще почерез ніч навіть до виходку. Сусіди сказали кому треба.
Ті самі знаючі люди переказали невістці Софії й переказали в сільраду. Мало що може бути з дідом… Може, стратився з горя?
… Сухонький, як висохла на сонці бадилина, Тимофій — у довгій білій сорочці, що її гуцули випускають поверх полотняних штанів — портяниць, накритий до половини тіла легким вовняним укривалом, із складеними на грудях, як до смерті, руками, мертво (лише без свічки) лежав на білій подушці, набитій тирсою, в чистій постелі під стіною. Груба воскова свічка, зсукана вдвоє, з гострим запахом прополісу і з сірником коло неї, лежала на відстані руки від ліжка.
Але Тимофій не був мертвий. Його запалі старечі груди піднімалися нечасто, проте повільно, як піднімається повільно дим із димаря над хатою у вогку зимову погоду.
Представник сільради поторгав діда за плече. Далі за руку. Потім вщипнув щоку.
Дід дихав так само рівно, але на щипки не реагував. Як не реагував ні на що інше.
Тоді викликали рівнянського фельдшера.
Фельдшер сказав: „Вилив крові в мозок. Скажете, коли умре”. І зачинив за собою двері.
Погомоніли — похитали головами сусіди, розімкнули дідові руки, поклали вздовж тіла — та й розтеклися собі поза двері.
Лишилася з дідом сама Софія.
11
ТИМОФІЙ НЕ ВМЕР ні назавтра, ні через тиждень.
Дід дихав і чи то спав, чи вмирав.
Софія сотку разів на день підбігала до постелі, рукою пробувала свекрове чоло, тоді коротко плакала, але незмінно перестеляла діда з-під мокрого.
„Або умре зовсім, або оживе”, — по якімсь часі сказали в Тисовій Рівні, щоразу, однак, хрестячись при згадці про Сандуляка.
Анна на МґБ, не знати чим, але розпорола вночі собі жилу під горлом і зійшла до ранку кров’ю.
Де її поховали, в Тисовій Рівні знати не знали. Якась добра душа, певно, котроїсь ночі, на хресті, вкопаному Тимофієм біля Маріїної могили, цвяхом дошкребла дві цифри до року Анниної смерті — „…51”.
Коли минуло два тижні, а Тимофій і не жив, і не спокійнився, привезли докторів із області. Діда як могли дослідили на місці й утішили невістку:
— Всі органи функціонують відповідно до віку. А такий сон може тривати довго. Якщо справдяться наші висновки, це може стати унікальним випадком для медицини.
Доктори якось назвали той сон, але Софії було ніяково перепитувати про літургію, чи як їй воно почулося, бо Софія знала лише про літургію в церковній справі.
Доктори вставили дідові тонкі еластичні трубки в ніс, зафіксували на лівому зап’ясті голку в вені, розписали сільському фельдшерові, якими ліками й коли годувати діда через трубки й катетери, проінструктували Софію, з’їли холодцю, звареного невісткою для такого випадку — та з тим і задрали ноги в старенький „газик”.
Раз на кілька місяців приїжджали в Тисову Рівню доктори з Вижниці або з Чернівців.
Через рік приїхав професор із самого Львова. Ще через рік привезли професора з Києва.
І ці були небагатослівні. А коли говорили — Софія мале що розуміла, крім слів про ту саму літургію, якої, втім, не розуміла дотепер. Не розуміла ні тут, коло діда, ні навіть у церкві, де піп читав службу з книжки не нашими словами. Знала лише одне: нікому, крім єдиної неї, дід не потрібний. А віддавати його в дідорню[4] вона би не віддала, навіть коли б дід спав роками. Отож доглядала його, ніби малу дитину. Може, вкладала душу в діда, як укладала би в дитинку, якої не народила Андрієві.
А може, відмолювала які інші свої гріхи? Хтозна…
В такій її щоденній роботі минуло три роки.
…ТИМОФІЙ САНДУЛЯК аж до самої смерті просидів на лавці під хатою із складеними у замок перед себе долонями. Чи молився, чи просто лиш думав, про те не знала навіть Софія. Коли мовчки дивився в небо, а коли говорив із невісткою. Але говорив мало, та й то лише про теперішнє. Часто хитав головою, ніби щось заперечував кому. А може, то була ознака якоїсь його нервової хвороби.