Муж його тітки, надучитель народних шкіл, що визнавався прегарно в романтичній околиці місцевости М., супроводжав його до деяких місць, даючи йому відти директиви, куди звертатися, щоби осягнути або верхи, з котрих був найкращий вид, або направляв у сторону, де здоймалися білокаменисті скелі з-посеред густих лісів; або знов, де пишалися аж під верхи, багаті травою і цвітом, полонини й манили мандрівника кинутися в посеред них та слідити за полетом білих хмарок на синім небосхилі, під котрими звисав, ледве значною темною точкою, хижун і міряв гострим оком, щоб впасти несподівано на невинну жертву й унести її в ліси.
Так ходив він вже сам без упину, з однаковим захопленням. То тут з’являвся в гущавині смерековій, то там зникав між нею на часи — одним словом, купав і тіло, й душу в пахучій зелені.
Над берегами яруг любив відпочивати.
Коли їх долиною поспішали струмочки, а іноді пінилися неабиякі потоки, що спадаючи з верха хоч і невисокої скали, викликували гук і шум, він приглядався їм довго, задумливо. Відтак аж сходив униз до них, не мав супокою. Пристаючи тут на хвилини, він збадав поглядом дно, витовчене водоспадом природнього басейну. Коли відкривав, стрибав сміло в нього, випробовуючи силу молодих рамен в плавбі, а освіжившись в ревучім і розпіненім кітлі, пнявся опісля на сусідній верх знов як попереду. Його зазвичай блідаві щоки рум’янилися легко в таких гонитьбах, око блистіло блиском дикого хнжуна, груди віддихали здорово живичним воздухом.
Ввечері виходив з хати й шукав на небосхилі завтрашньої погоди, щоб, неначе знову уперше, кидатись вже зранку в зелень, окрапану росою, прислухуватись таємничій пісні лісів, шолопанню полохливої пташні, або слідити по високих смереках за звинною вивіркою, що мов чванилася перед молодим мандрівником своїми свавільними скоками, щоб остаточно щезнути кудись без чутки й сліду.
Так майже через вісім день без переміни, без надумання.
І ніхто його не здержував, ніщо його не розчаровувало. Одним словом, він упивався красою природи й свободою досхочу. Йшов не оглядаючись і вертав з наміром те саме повторяти завтра. Аж не настала зміна.
Дев’ятого ранку ослонилося небо. Коло полудня знявся великий вітер і указав, мов розсунув занавіси, частину небесної синяви, а з тим враз і усміхнулося сонце. Але не на довго. В годину пізніше, натовпилися звідкись неповоротні тіла хмар понурої барви й пішов дощ.
Грубі клуби мрак здоймилися, потягли верхами гір і лісів, закутали, мов серпанком, корони смерек в сіровину, а блиск сонця померк. Вночі знову йшов дощ. Він хляскав одностайно об вікна, вітер завивав дико, а густу темряву перерізував блиск і грім.
Над ранком втихомирилося настільки, що блискавиці й громи згубилися, але зате сік упорчивий дощ. В дальших слідуючих днях сипав, на відміну, безмилосердно.
Хоч і як виглядали мешканці місцини й літники, нетерпеливо одні, а журливо другі, крізь вікна, хмари не розсувалися у висоті.
Юліян не видержував довго. Ходив нетерпеливо понад берегом ріки, що з зростом через зливу й допливу гірських потоків мчалася, мов розбішена, й зривала тут і там береги.
Коли погода не змінялася й не зраджувала вигляду на зміну, він зібрався і втік.
Прибувши додому, мов глубший, він забрався з власної волі до столярства і чужих мов, і при тім перебув час аж до закінчення вакацій.
Юліян був перед матурою і зближався чим раз до хвилі, де мусів сам собі заявити, на який факультет йому вступити.
Одно вже так як знав. Його бажання не сповниться; а то — студіювати за границею, куди його всіма силами тягнуло. Він і про техніку думав; але за що? Батько не обіцяв нічого, а цілком сам не годен був одержуватися. Правда — по роздумуванню вважалися йому засухі… філологія[32] була одна, до котрої треба було звертатися. Ще осталося й богослов’я[33], до котрого його від часу до часу намовляли, особливо батько; бо, як убезпечував, вона найлегше до осягнення. Але, коли звертали на те увагу, Юліян мовчав уперто. Хіба лиш часом говорив болючо: «Чого мені там?» Або — «нехай мене ради Бога ніхто до нічого не силує. Ще послідня хвиля для мене не вибила». І його оставляли.
Одного разу, се було літньої днини, проходжувався він з задньої сторони хати в невеличкім, сестрами добре спорядженім, зільнику й перечитував Шекспіра «Юлій Цезар».
32
С. 45 — філологія (за правописом першого видання «Апостола черні» (Львів, 1936) — «фільольоґія») — сукупність гуманітарних наукових дисциплін, що вивчають культуру народу, нації, суспільства тощо, відображену в мові та літературі. Захоплено вивчав філологію у гімназії і сам Юліян Цезаревич, захоплювалися читаннями всі члени цієї родини. Мав багату бібліотеку отець Захарій, до читання якої запрошувано і Юліяна, котрий вибирав між двома фахами: філологією і богослов’ям — «та найбільше манила його філологія та старинний світ», — як пише авторка.
33
С. 45 — богослов’я — сукупність церковних учень про Бога й релігію. Юліян Цезаревич, ведучи бесіди зі справжнім богословом отцем Захарієм, висловлював свої сумніви у виборі фаху богослова, хоча і батько Цезаревич, і мати воліли б бачити свого одинака богословом. Це слово має ще й застаріле значення: «Вихованець останнього класу духовної семінарії».
У фіналі роману теза: «Ви покинули богослов’я, хоч квапилися стати „апостолом черні“, а тепер, може, знову хочете вернутись до давнього?»
«Ні, відколи я вступив до війська, буду триматися вже меча», — така відповідь Юліяна Цезаревича.