Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софу й заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.
Він глянув на неї й, не сказавши ні слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стінний старомодний годинник… в формі позолочених рам ніби чотирокутної скриньки з личком годинника — якусь годину і вслід за тим розплилася від нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонів паралізувала бурхливі почування. Музикальний механізм грав менуета.
Юліян підійшов до вікна.
Батько поглянув на годинника.
«Хто його накрутив? Його мусів хтось недавно накрутити, інакше він би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?»
«Я», — відповів син, поглянувши певно батькові в очі.
Батько притакнув головою.
«В цій хвилі міг би я багато простити, — сказав стисненим голосом, відітхнувши глибоко. — Сей годинник — то мій одинокий скарб і приятель, що остався мені по родичах, а радше сказати, по моєму батькові. А що…» — і тут урвав.
«Він не лиш свідок моїх сирітських літ, але він був і першим дарунком вашій матері, свідок моєї любови… до неї, свідок моїх освідчин їй і свідок, як вона, та добра й терпелива, прийняла мої освідчини, а враз з тим і вибрала собі й б а т ь к а д л я с в о ї х д і т е й».
Сказавши се, не поглянув ні на кого — опустив кімнату.
В ній стало тихо.
Всі неначе здержали віддих, перебуваючи під вражінням щойно пережитого, між тим, коли годинник грав і грав, мов добрий приятель розказував дітям про минуле і давнє, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодію, доки не розплилася, оставляючи по собі лише півголосне тикання й тишину.
По довгій хвилі мовчання, під час котрої вставився й легкий сумерк в кімнату — стояв оборонець, брат, як перше при вікні, сплівши собі пальці поза голову в волоссю і не рухався з місця. «О Цезар, Цезар…» — прошептали враз його молоді уста і вмовкли.
Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по рамені. «Ти любиш тоту постать зі старинної історії?»
«Так», — відповів і мовчав далі.
«Але його зрадили і вбили…»
«Їм здавалося, що буде ліпше, як буде республіка… і докидували йому деспотизм».
«Так».
«Він був один з найбільших й найзначніших мужів». При тих словах він звернув своє гарне обличчя до неї.
«Зрада, Юліяне, се мабуть найпідліший вчинок, на який може здобутися людина», — вкинула вона, щоб щось сказати, відчуваючи, що він не в настрою дотикатися щойно лише скоївшоїся сцени з батьком.
«Так воно й є, — відповів він. — Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада буває. Іноді ціль освячує средство».
«Кожда, брате».
«Справді кожда є гидкою подією. Ми майже всі зрадники, сестро. Хто більше, хто менше».
«Як-то?»
«Підстелюємося, лицеміримо, продаємо свої погляди, не звертаючи уваги ні на прохання душі, ні окрику совісти своєї». Тут махнув рукою і знов замовк, відвернувшися, як перше, до вікна. Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: «Ти такий щирий, Юліяне…»
Він не відповів і лиш ледве помітно звернув до неї голову, поглянув на неї і сховав очі.
«Юліяне!»
Мовчання.
«Колись все зміниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день відбувається зміна, доводить до чогось нового, свіжого. Все підлягає законові зміни».
«Ти філософуєш, як іноді батько, а я хотіла щось інше сказати. Хотіла сказати, я к и й в і н».
Брат зморщив чоло.
«Остав його. Він не зносить, що слабосильне. Се його характер, він поспішний, однаковий, як той лев, і ніколи інший не буде. Саме на таких, як він, можна будувати. Він нас ніколи не заводив. Не обіщував, що не міг додержати. От що».
«Я хотіла сказати, брате, — вкинула поважно сестра, — що колись все зміниться на краще, на ліпше».
Він похитав головою.
«Так. Бо й ти віриш в той забобон — ілюзію, що все, що будуче — краще. Але можна й помилитися».
«Я думаю щодо наших обставин, Юліяне».
«Ах… — сказав протяжно і усміхнувся сумно. — Я один брат межи вами сестрами, а що ви себе не почуваєте щасливими, виходить, ніби я мушу таким стати».
«Ти і нас колись ущасливиш, як діпнеш своєї цілі».
«Коли-то буде?» — спитав коротко.
«Ну звісно; колись… за кілька років, кажім. Тоді, може, котрась із нас і застукає до тебе в віконце».