Сидячи так, мов потонула всією душею в погляді мряки, зачула раптом тупіт коня, а майже рівночасно майнув перед вікном якийсь їздець і щез.
Цезаревич!
Вона жахнулася й погнала до своєї кімнати. Се сталося так скоро, так несподівано, неначеб хто вдарив п’ястуком в шибу — а сам втік. Краска, що загоріла на її блідавім обличчю, мінутно зникла, лиш раптовий переляк потряс нею, а в серце ніби молотом вдарило.
Ще воно товкло сильно… ще чуло себе… ніби на електричних спружинах, а відтак відітхнула й протерла чоло, стиснула уста, сперлася на крісло й ждала.
З притикаючих до її кімнати покоїв мусів кождої хвилі вдарити й голос. І справді.
Вона не помилилася. За хвилин кілька зачула голос батька, а за тим і голос Юліяна Цезаревича. Дзвінкий, свіжий, і, як їй здавалося, повний чогось такого, що задрожала, «як вівця», сказала собі й викривила молоді уста.
Його голос з батьковим мішалися. Його голос з своїм «чимось» був так далеко від всього того, що було тут.
«Панна Ева вдома?» — питав він.
«Так».
«Я б хотів на хвилинку й до неї, як можна».
«Прошу, — відповів батько. — Вона буде в своїй кімнаті».
«Передше була в їдальні. Зайдіть, а я тим часом залагоджу справу для дідича, в якій прибули».
«В якій приїхали?» — повторився в ній голос батька.
«В справі».
Юліян Цезаревич увійшов.
Чи то скора їзда верхом нагнала йому краску в обличчя і надала очам яркішого блеску, як звичайно, чи що інше… він видався їй, крім того, наче змішаний, ось він вставився. Чи бажала, чи ні, прийшов. Але дощ і таке інше спиняло… час так скоро збігає. Що вона поробляла за всю ту сльоту..? В лісі й над ставом не була, се само собою розуміється. Але так. Читала? Чим займалася? Бо йому за всей той час «ніяково» було, хоч все чимось займався. Він відгорнув волосся з чола, переїхав рукою по очах — сів і дивився через хвильку на дівчину. Була бліда.
Вона уникла його погляду. Він видався їй проникливим. Сьогодні боялася тих темно-синіх, чорно отінених поглядів.
Вона… час справді скоро минав. Коли вона пригадає, що вже за три неділі має лагодитися до виїзду, щоб побирати дальші студії — їй не хочеться тому вірити.
Він підсунув брови.
Вона переїде в столицю?
Так. Так обрадили з Др. Емі й іншими професорами родичі. Вона мусіла там в деяких вчителів побирати лекції.
Тому вона кине Покутівку. І не буде їй жаль?
За чим?
За тим всім тут, в чім виросла, й що гарне.
Хіба за лісом… за бабунею… бо батько буде, певно, щотижня в неї… мати помириться за господарськими клопотами з її відсутністю.
А за ставом?
Вона усміхнулася.
Вона й сьогодні була коло нього і вчора.
В дощ?
Іменно. Він посміється. Але що вона любить приглядатися воді, коли великі, особливо раптові, краплі дощу скачуть і тонуть в поверхні його, вона ходила над його берег і приглядалася. Але не довго. Було надто мокро й під парасолею не вигідно. До того вона боїться саламандрів і водних змій, що їх хоч не часто, а все-таки інколи видно недалеко води. В лісі було краще, так тихо, так успокоюче, лиш листки шелевіли між собою. Вона мимоволі обняла руками одного дуба й притиснула чоло до нього. І було сумно. І скоро відти вернула. Ох…, ні, ще одно додала усміхаючись і отворила якусь книжку, що лежала на столі, при котрім сиділа. Нехай він гляне, що вона найшла.
Найшла? Що?
Чотиролисткову конюшинку. «Щастя» зовуть його. І він то, певно, знає.
Знає. Хай сховає. Його сестри все ховали отаке щось в молитовнику.
Вона зчудувалася.
Його сестри по-старосвітськи виховані. Моляться. Молода дівчина видивилася на нього побільшеними очима.
Дуже побожні. А вона?
Вона зігнулася почерез стіл і відповіла пошепки: «Відколи я прочитала такі діла, як Бюхнера[49] „Kraft u. Stoff“ і Дрепера[50], я стала іншою… ах, пане Цезаревич, які були греки й римляне! Др. Емі знає чудово старинну історію. Які відмінні були їх ідеали від наших. Від теперішних. Я боюся, що з часом забуду й „Отче наш“[51]; чого я не хочу. Я цілком напевно сего не хочу, — впевняла. — Особливо, коли бачу, як іноді моя мати навколішках молиться. А раз я навіть бачила, як вона хрестом лежала в церкві й молилася. Не знаю, за кого молилася — чи за здоров’я татуньця, чи за її одиначку, щоб їй вдалася по волі. — Ні, ні, — додала майже з переляком. — Ми не сміємо Господа Бога і Христову науку, як впевняв татуньцьо, занедбувати. Правда? Коли грім з страшним лоскотом в супроводі блискавки вдаряє — я скоро хрещуся. Чому так? Чи ми маємо в крові наказ? А греки й римляне… Греки зробили гарне людське тіло образом совершенства, так, що доперва з того виробили образ бога, прославляючи совершенне тіло на землі, як божу істоту, що перебувала в небі й відти кермувала. Сей погляд, як знаєте, витворив і грецьку різьбу. Статуя, що була найкращою з усіх, мусіла певно зображати якогось бога, бо виражала безсмертний супокій, яким Бог нас перевищає. Ах, скілько можна про них, їх ідеали, культуру й працю говорити. Я великий поклонник старинного світу, лише замало про нього поки що знаю».
49
C. 81 — Бюхнер Людвіг (1824—1899) — німецький лікар, філософ, природознавець. Його праця «Kraft und Stoff» (російський переклад «Сила и материя») — 1855 р. зробила його одним із найвідоміших представників матеріалізму того часу. Перебував під сильним впливом філософії Феєрбаха, Кабаніса. Захищав ідеї соціального дарвінізму; основою соціального розвитку вважав боротьбу за існування (конкуренцію).
50
С. 81 — Дрепер (Дрейпер) Джон Уїльям (1811—1882) — вчений, філософ, автор праць з фізіології, хімії, фізики, а також з історії і філософії, в яких розвивав позитивістські ідеї. Дрейпер вбачав у гармонії, що панує в природі, вияв божественної сили. Продовжуючи раціоналістичні ідеї просвітителів XVIII ст., Дрейпер відкидав церковні авторитети, різко критикував інквізицію. Найвідоміші його праці «Історія розумового розвитку Європи» (1862) та «Історія відносин між католицизмом і наукою» (1874).
51
С. 81 — «Отче наш» — молитва, яка називається Господньою, тому що її дав сам Господь Ісус Христос своїм учням, коли вони просили його навчити, як їм молитися. Тому ця молитва — найголовніша з усіх молитов. У ній ми звертаємося до Бога Отця, першої особи Святої Трійці.