Хата Вівді стояла на пагорбі і, коли починали дути вітри, а сухотні карачкуваті гілки, наче воронячі лапи, ковзали і пронизливо вищали по шибах зі свинячого міхура, димар гудів несамовито, аж завивав, і холод, як не пали, все ж протискався крізь щілини у дверях і вікнах, стара відьма куталася у шмаття, забивалася в куток і цокотіла зубами. «Відлітала, відлітала своє, а де мій спочинок, де моє доживання віку? Проминуло повз мене стільки днів І стільки дерев придорожніх». Оно вже й селяни вітатися почали, відколи вона молока не краде, зарібку жодного, ото хіба дівчата прийдуть — поворожіть, мовляв, — то принесуть дещицю, аби з голоду не вмерла. Ще пофортунило їй, коли мірошник звернувся до неї, аби вроки з млина зняла, то вона й зняла, але як — попросила водяника Жбура, аби лотоки не зупиняв, а за те віддала йому цідилко, у яке молоко людське збирала. Тепер водяник сам молоко цупить, як тільки корови на водопій прийдуть. А минулого літа вже навпаки — попрохала водяника, аби таки зупинив лотоки, щоб її знову закликали вроки знімати. Віддала водяникові тернову хустку, що її можна постелити на воді і лягти зверху, а вона й не зануриться. Мірошник у боргу теж не зоставався, щоразу давав по мішку борошна.
Голод завовтузився в ній, заскиглив, солодка й гірка печія підкралась до горла, відьма, покректуючи, встала з ліжка, розв’язала мішок, кинула дві жмені борошна в баняк, хлюпнула трішки води, посолила і швидко замісила густе тісто, потім виліпила з нього дві паляниці й поклала просто на золу, що ще тліла у печі. Понишпорила ще і знайшла цибулину, обтерла сухими пальцями і, не чистячи, поклала біля паляниць. Відтак вийшла з хати до невеличкого городця і вишпортала палицею велику морквину, стріпала з неї землю і роззирнулася. Хмари купчилися і збивалися в темні наїжені отари, щось стогнало в лісі й ухкало, вітер гнувся в долонях і шарпав за одяг, наче роз’юджений пес. Щось насувалося, щось тривожне й лихе. Стара це відчувала, і острах погнав її назад до хати.
Щойно помила морквину і сіла на лаву, як раптом щось пронизливо засвистало в димарі, а за мить викотився на долівку чорний клубок, підскочив угору, вдарився об стіну і, підкатулявшись до дверей, зник у щілині під порогом. Відьма зиркнула на вікно — там шмигонула чиясь тінь, а у двері пролунав стукіт.
— Кого там негода несе? — зітхнула, але не рушила з місця. Двері прохилилися, і до хати увійшов худорлявий, стрункий панич, вбраний за німецькою модою у штани, що застібалися під колінами, та в чорні панчохи і мешти з пряжками. Каптан з вилогами сидів на ньому, як влитий. Під чорними тоненькими вусиками грала заводіяцька усмішка, на щоках палали вогнем кудлаті бурці.
— Здорова була, стара!
— А-а, то ти, шельмо! — упізнала відьма знайомого чорта, який давненько вже її не провідував. — Чи ти вже, як люди, не можеш спокійно зайти, а мусиш ото мене лякати? Думаєш, я не здогадалася, що то за клубок з димаря вискочив?
— Старієш. А воно ж фасон треба тримати.
— Та вже ж — не молодію, Франце. Чого приперся?
Чорт поліз за пазуху, витяг плящину горілки, кисет із тютюном і шмат сала, загорнутий у полотно, і поставив на столі.
— Не все зразу. Діставай чарки та чого-небудь на стіл.
— Ага, тримай писок нарозтвір. Нема хліба і кришинки. Оно паляниці, либонь, уже спеклися та є ще морква з цибулею.
— Мо’ хоч капуста квашена є?
— Коли б уквасилася.
Відьма вийшла до комірки, набрала капусти, знайшла чарки, ножа, витягла порепані притрушені золою паляниці й розлізлу цибулю і все те розставила на столі, а чорт нарізав сала і наповнив чарки. Вони цокнулися, відьма випила одним духом і відразу заїла салом, відчуваючи, яка благодать розтікається їй по грудях. Давно уже так не ласувала. Вгамувавши голод та зігрівшись, стара подобріла і вже цілком лагідно дивилися на дідька, а той, закинув ногу на ногу, запалив файку з довгим на лікоть цибухом і пускав дим кільцями. Видно, йому не квапилося, та й відьмі теж, тому й сиділи якийсь час у мовчанці. Аж от нарешті чорт докурив люльку, вибив її в долоню і одним махом втягнув попіл з долоні носом, а тоді кілька разів з насолодою чхнув.
— А чого я до тебе прийшов. Я оце маю невеличку корчму, а корчмаркою там одна молодичка, котра поклала око на жвавого ченчика з монастиря бернардинів. Ченчик той так по правді на кабана схожий, але смаки людські незбагненні. Бачу я, що той ченчик і сам не від того, щоб пожирувати, а все ж стримується. У корчмі він буває частенько, та ніяк у них до діла не дійде. То я ото вирішив помогти їм. Дай мені якого зілля, щоб я тому ченчикові сипонув, аби він за корчмаркою незлецьки увихнувся.
— Зілля? Та є у мене, яке хочеш. Оно маєш у цій плящині настій на серці голуба і різних корінцях. Іно капни трохи йому до пива, то вже від твоєї корчмарки не відчепиться.
— Оце добре. Але то не все. Як уже гуляти, то гуляти. Ще дай мені тої масті, якою намастившись відьми на Лису гору літають. Корчмарка моя не від того, щоб і собі полетіти та подивитися, як той сабаш відьомський виглядає. А я намовлю її, аби й ченчика спокусила та разом із ним полетіла. Ото вже я там порозважаюся!
— І хочеться тобі ото дурисвітством займатися?
— Така робота. У пеклі, знаєш, кожен має своє заняття. А все ж таки робити фіґлі куди веселіше, ніж гибіти біля котлів з грішниками. За такого гріховоду-ченчика я дістану цілий місяць вільного. Займуся нарешті улюбленою справою.
— А то ж якою?
— Укладанням атласу звуків.
Відьма зиркнула на дідька спідлоба, мовби переконуючись, чи не дере з неї лаха, але чорт підняв голову до стелі і промовляв так замріяно, що не помітно було й тіні глузу:
— Еге ж, такий атлас — то неабияка цінність. Бо так, як співають птахи нині, за років двісті уже не будуть співати. І не будуть пахнути вітром таким, як зараз. І сосна гак не скрипітиме, як оце зараз у тебе за хатою. І вітер не гак завиватиме. І вогонь не так палахкотітиме. І дощ не так лопотітиме. І листя не так… і вода не так… і трава не так… І навіть я за двісті років матиму інший голос… І хто вийшов з листя, у листя перейде…
Відьма поклала перед ним дерев’яну коробочку з мастю, налила горілки у чарку, випила і захрумкотіла капустою, пропускаючи слова чорта повз вуха, бо той хрумкіт глушив його. Відтак зіщулилася від холоду та, коли пошкандибала до печі, щоб підкинути дрівець, а потім обернулася, то не побачила уже ані чорта, ані пляшечки з приворотним зіллям, ані коробочки з мастю, іно голос його все ще бринів, затихаючи та зникаючи.
— А мій голос давно розділили поміж себе бджоли і трави, — прошепотіла вона.
Рута постукала в двері і, не чекаючи на кректання старої, увійшла. У хаті було сизо, в печі вогонь уже пригасав і лише пихкав та сипав іскрами, а Вівдя курила люльку і замріяно дивилася на стелю, де вовтузилися павуки. Побачивши Руту, зраділа і аж закашлялася, захлинувшись димом, а коли помітила сметану, розплилася у вдоволеній усмішці. Вістка про смерть чорнокнижника викликала у неї нову хвилю кашлю, тепер уже зі сльозами, вона заметушилася та почала збиратися.
— Куди ви? — спитала Рута.
— Іду з тобою, не можна тобі самій у хаті з мерцем бути. Та ще й… — не договорила, мовби спохопившись, і, прихопивши якогось клунка, поквапилася за Рутою, не перестаючи диміти люлькою.
Цього разу дорога через ліс була така легка, що Руті здавалося, ніби вона не йде, а летить поміж деревами, кожен крок піднімав її тіло на мить у повітря і проносив легко, мов пір’їнку, попереду так само злітала й опускалася стара Вівдя, уся чортівня поховалася, і чутно лише було, як сичить вона невдоволено та крекче. Дерева вже не тягнулися до дівчини своїм гіллям, а виструнчувалися і затихали, а щойно потім, уже за спиною починали поміж собою скрипіти про щось. Рута лише раз стрепенулася, коли в темряві засвітилися дві червоні жарини.
— Не бійся, — сказала Вівдя, — то Вовкун — вовчий пастух. Здоров був, старе одоробло, — кинула вона в темряву, а звідти озвався густий хрипкий бас: