— Не бійтеся, не перепрацюєте, — додав він. — Зате будете мати постійну платню. А коли станете магістратським службовцем, то за гроші магістрату вам просмолять дах, підлатають стіни і почистять комин. Ваша ж аптека ще не приносить доброго зиску?
То була правда, тому я погодився.
— Тоді вам доведеться ще відбути один іспит перед нашими докторами. Ви ж бо, мабуть, також збираєтеся провадити лікарську практику? Ваш стрийко розповідав, що ви вчилися і на хірургії та відвідували лекції провідних хірургів.
Я відповів, що в міру власних сил не хотів би занедбувати своїх знань у хірургії.
— Абисьте знали, — сказав він, — між хірургами і лікарями існує суттєва різниця, яка полягає в тому, що коли останні є вченими і черпають свої знання з книг, хірурги, а точніше цирульники, це всього лише ремісники, що займаються тільки зовнішніми хворобами. Вони однаково вміло послуговуються бритвою для гоління, як і скальпелем, лікуючи карбункули, фурункули, шишки і чорну коросту, практикуючи в крамарських будах на базарах і ярмарках або ж десь при дорозі. Отримавши титул майстра, вони не потребують уже ані науки, ані знання латини. Як і кожен ремісник, вони мусять всього лише відбути свою майстерну „роботу“. І люди, скажу вам, довіряють їм більше. От такий парадокс. Я намагаюся якось із цим боротися, тому притягую вчених людей. А ті дурисвіти вже розперезалися не на жарт. Їм уже мало, аби їх називали майстрами чи цехмістрами, вони самі себе ще обдаровують науковими титулами бакалавра, ліценціата, доктора, хоч і не мають на те жодних підстав. А ще зодягають довгу темну сутану й гострокутну шапку, аби відразу видно було, що то за риба. Блазні, одне слово.
І ось я нарешті побачив їх, цих закостенілих у своїх забобонах і переконаннях тугодумів. Перше, що мене запитали, стосувалося того, як я ставлюся до пускання крові при високому тиску. Я відповів, що цей метод уже застарів, його можна вживати лише в крайніх випадках і спустити можна не більше, як пів літра крові. Ці мої невинні слова викликали бурхливу реакцію. Доктор Якуб Hiґель заявив: „Що більше води витягують з криниці, то більше доброї до неї натікає; що частіше дитина смокче свою матір, то більше вона має молока. Так само і з пусканням крові“.
Доктор Мартин Ґрозваєр запитав, чи відомо мені, скільки крові міститься у людському тілі? Я відповів, що п'ять літрів, і почув гучний регіт та ляскання долонь по колінах.
— Чого вас там учили? — волав Мартин Ґрозваєр. — Людське тіло містить двадцять чотири літри крові! А отже, без смертельних наслідків можна двадцять літрів вицідити.
Я запитав, чи хтось із присутніх був свідком такого рясного зціджування, чи бачив хто, щоб комусь пустили крові більше, як п'ять літрів. Ніхто не відповів ствердно, але всі зосталися при своїх думках. Я знав, що сперечатися з ними безглуздо, адже і у Венеції, і в Пруссії я зустрічав таких самих лікарів, які іноді ставали причиною смерті свого пацієнта саме тому, що спускали надто багато крові. Однак нікого з них не покарали, бо віра в цілюще кровопускання була повсюдна. Цуралися її тільки мальтійські лицарі, у яких на озброєнні були арабські медичні трактати, а отже і я перейняв від них, не раз, зрештою, переконавшись у їхній правоті, негативний погляд на часте кровопускання.
Але львівські лікарі так просто не здалися і почали мене питати, які саме жили треба відкривати при різних хворобах. Я бачив уже, що тільки собі нашкоджу, якщо казатиму те, що думаю і що насправді збираюся робити, тому відповів, що відкривати потрібно ті жили, які знаходяться безпосередньо біля хворого місця. На прохання уточнити я продовжив: „У випадку хвороби голови, обличчя, очей — треба відкривати жили на скронях, на кінчику носа і внутрішніх куточках очей; при виразках в роті і болю зубів — жили на губах та під язиком, при хворобах серця і легенів — серединну жилу на плечі; при недузі печінки — праву жилу плеча, а при болях у нирках і міхурі — підколінні жили. При геморої, хворобах матки і браку менструації — жили на стопах“.
Якби не мої попередні заяви, вони б цю мою відповідь зустріли жвавіше, бо на оплески я бігме не розраховував, але вони обмежилися згідливими кивками та задоволеним гомоном. Так виглядало, що вони мене приборкали і вибили з мене всю дурість. Принаймні я бачив, що вони заспокоїлися, а моє невігластво щодо вмісту крові у тілі людини вирішили вважати несуттєвим, бо ж головним у цій суперечці було не те, що я вважаю вміст крові меншим, а щоб, не дай Боже, не думав, що її більше.
Я не хотів казати, що в тих нечастих випадках, коли мені доводилося пускати кров, я обмежувався лише жилами на ліктях, плечах і стопах. І місце кровопускання не мало жодного значення. До того ж я вважав холодні ванни і обливання холодною водою набагато ефективнішим в окремих випадках за кровопускання. Але на цьому іспит не завершився, мене стали атакувати запитаннями, джерелом яких були стародавні, ще античні уявлення.
— Як ви ставитеся до праці медика Гаспара Боена „Анатомічний театр“, що була видана у 1621 році, де він пише, — тут Ґрозваєр зодяг окуляри і розгорнув якісь свої записки: — „У тілі людини є певна кістка, яка не схильна до знищення ні водою, ні вогнем, жодним іншим елементом, також не може вона бути розбита або розламана жодною зовнішньою силою. У день Страшного суду Господь окропить цю кістку небесною росою, і тоді всі члени зберуться навколо неї і об'єднаються в одне тіло, яке, будучи оживлене Духом Господнім, воскресне живим. Євреї називають цю кістку „Люс“ або „Люц“.“
Що я мав відповісти, якщо, багато разів роблячи різноманітні розтини, я жодної схожої на цей опис кістки не виявив? Я так і сказав:
— До версії шанованого ученого я ставлюся з усією повагою, але досі анатоми не зійшлися на думці щодо місця розташування цієї кістки. Везалій наполягав, що вона має форму горошини і міститься в першому суглобі стопи, тоді як талмудисти помістили її в основі черепа, в першому з дванадцяти хребців грудної клітини.
— Назвіть визначальні елементи вітальності, які ми звикли називати гуморами.
— Тіло наше, цей зменшений світ, складається з чотирьох стихій: теплої — власне крові, сухої — жовчі жовтої, вологої — слизу, або флегми, і холодної — жовчі чорної або меланхолії.
— Які функції виконує кожен гумор?
— Кров — життєвий сік: коли вона потоком ллється з тіла, то разом з нею йде і життя. Жовч — шлунковий сік, необхідний для живлення. Флегма — широка категорія, під яку підпадають усі безбарвні виділення, — виступає мастильним матеріалом і охолоджувачем. Помітна в таких субстанціях, як піт і сльози, вона стає очевиднішою в моменти її надлишку — під час застуд і лихоманок, коли вона виходить з носа і рота. Четвертий тілесний сік, чорна жовч, найпроблемніший. Його майже ніколи не виявляють в чистому стані; на нього покладається відповідальність за замутнення інших рідин — скажімо, коли кров, шкіра або екскременти набирають темного відтінку. Кров робить тіло гарячим і вологим, жовч — гарячим і сухим, флегма — холодним і вологим, чорна жовч дає відчуття холоду і сухості.
— З якими аспектами природного світу узгоджуються ці аналогії?
— Із впливом планет і зміною пір року. Холодна і волога зима має багато спільного з флегмою, це час простуд. Крім того, кожна стихія має власний колір: кров червона, жовч жовта, флегма бліда, меланхолія темна. За допомогою цих характеристик можна пояснити, чому у представників різних рас неоднаковий колір шкіри, чому в однієї людини шкіра світлішого відтінку, у другої — смаглява, у третьої — рожева, у четвертої — жовтувата.