Катові завше роботи вистачало, бо доводилося катувати і страчувати не лише львів’ян, але й селян та міщан з тих місцевостей, де свого ката не було. Та був ще один обов’язок, який лежав на ньому, — збирати по хатах нечистоти і вивозити за місто. Щоправда, Каспер за цим ділом тільки наглядав, а воза з великою залізною діжею провадили четверо татар, схоплених колись у полон, але жили вони вільно і могли, якби дуже хотіли, чкурнути, проте не чкуряли, а слухняно виконували свою смердячу роботу, вивозячи увесь той скарб за місто й виливаючи у Полтву на радість жабам і ракам, яких розплодилося там стільки, що цілі зграї бузьків, гусей і качок днювали й ночували по берегах та заплавах річки.
Коли Каспер ще був юнаком, батько часом брав його до Кросна, Стрия чи до Перемишля, де, користаючи з того, що їх ніхто не знав, хутко знаходили веселу компанію і загулювали на два-три дні у якійсь корчмі. Власне у Стрию «Під Короною» накинула на нього ласим оком жвава молодичка, чоловік якої, перебравши міру, звалився під стіл і гучно захропів.
— Чи не були б ви, паничу, такі ґречні, — звернулася молодичка до Каспера, — аби мого мужа д’хаті занести? Бачу, ви хлоп здоровий, а воно таке хирляве, що далебі не подвигаєтеся.
І при тому засміялася таким заразливим, таким підбадьорливим сміхом, що Касперові аж усередині щось тенькнуло, коли бачив її очі, що горіли вогнем, від якого уже й увесь він зайнявся та запалахкотів від стіп до вух. Не довго розважаючи, він виволік п’яне тіло з-під столу, закинув його оберемком на плечі й поніс із корчми. Молодичка йшла попереду і показувала дорогу. Був пізній вечір, в садках на солодкій траві засинало літо під колискову стрикоників.
Дорогою Каспер довідався, що її чоловік мельник і живуть вони за греблею біля ріки. Молодичка час від часу перепитувала, чи він не хоче перепочити. Але Каспер не хотів признаватися, хоч під вагою тіла, залитого по саме адамове ябко пивом і медівкою, часом уже й ноги запліталися, то лише перекидав п’яничку з одного занімілого плеча на друге. Він уже не дивився під ноги, брів наосліп, прислухаючись до кроків та голосу жінки, що його глушив своїм хропінням мельник.
— Прийшли, нарешті повідомила вона, — занесіть його в клуню на сіно.
Каспер відчув неабияку втіху, скидаючи п’яного лантуха з пліч. Чоловік тільки щось пробуркотів невиразне і знову захропів.
— Не знаю, як вам і віддячити, паничу. Дай вам, Боже, здоров’я. Може хтілибисьте вина?
— Я знаю… — зам’явся Каспер, розтираючи долонею заніміле плече.
— Е, та чого там, зара винесу.
За хвилю з’явилася з кошиком і поманила його понад річку, там у лозах вони всілися на траву, і молодиця пригостила його спочатку вином, відтак ковбасою, а вкінці й собою, Каспер аж захлинувся її гарячими поцілунками і допався до неї так, мовби востаннє у житті, а насправді вперше. Звідтоді він мав не одну таку пригоду, але здебільшого всі на один раз, бо знав, що, збираючись стати катом, не зможе ні з ким пов’язати свою долю, хіба з якоюсь мандрьохою, що ото сунуть за кожним військом і готові на все задля хліба і вина.
Батько Каспера був зразковим катом, якого для особливих випадків запрошували в інші міста, ба, навіть у столиці, але після кожної страти чи тортури мусив добряче нахлятися, аби відновити розхитану рівновагу в душі, а під час однієї такої пиятики у Кросні в корчмі він зчепився з мадярськими вояками і, розбивши одному голову кухлем, дістав шаблею по шиї та, стікаючи кров’ю, ґеґнув при дорозі у рівчаку. Тоді Каспера забрав до себе львівський кат у підмайстри, і хлопець відразу відчув різницю між обома катами, бо якщо його батько був м’якосердим істериком, то львівський кат Гануш Корбач скидався на бездушну мумію, що увесь світ зневажає, бо має його в кишені і бавиться ним, як яйцем. Гануш навчив Каспера двох дуже важливих ударів по шиї, які гарантували миттєве відсічення — перший потрапляв між третім і четвертим хребцем, а другий — між четвертим і п’ятим.
— Страта мечем — то тобі не ціпом і навіть не шаблею махати. Маєш бути майстром, — казав він. — Мусиш завдати удару доземно з найбільшою прецизійністю. Бо якщо засуджений в останню мить сіпнеться або спробує вирватися, меч потрапить нижче або вище. Тоді не вдасться відсікти голову одним махом. Люди побачать, як страченець страждає, як йому з рота булькоче кров, а він ще намагається дихати, і це дихання доволі гучне. Воно більше схоже на ревіння. А увесь натовп у цей час затамовує подих, і в цій тиші чути найменший звук. Другий удар при такому трафунку завдати буде ще важче. А тоді ти почуєш уже і прокльони, і лайку, і навіть, хоч це й заборонено, може полетіти у тебе каміння. Одного разу в мене був дивний випадок, що досі не можу його забути. Я мав стратити такого собі злодюжку, якого не раз уже ловили, карали батогами та врешті вирішили стяти. І ото, коли відрубану голову поклали на камінь, вона перекрутилася, так ніби хотіла озирнутися, і, витріщивши очі на мене, висунула язика і навіть відкрила рота, мовби хотіла щось сказати. Я остовпів, усе це тривало дуже коротко. Тепер мене постійно мучить одне питання: що він мені хотів сказати? Може, справді щось важливе?
Касперів батько мав інший стиль — він відсікав голову, цілячи мечем попід саму потилицю, але навкоси, так, що меч стинав нижню частину щелепи. І, коли підмайстри піднімали голову за волосся догори, аби юрба могла полюбуватися, то зісподу вивалювався скривавлений язик і сіпався на радість роззявам. Почувши про це від Каспера, Гануш вельми зацікавився і, детальніше розпитавши, почав і собі практикувати такий спосіб, збираючи оплески та вигуки захоплення.
Кожен має свою мету в житті, а яку мету може мати кат? Єдиною метою могло бути бажання стати катом таким самим славним, як і його батько чи Гануш, а то й перевершити їх у майстерності. Він повинен, навіть опинившись поза посполом, все ж піднятися над ним, бо юрба, що прагне видовища, мусить це видовище отримати, і його завдання — зробити це видовище незабутнім, щоб ті люди, які його зневажають, могли ще довго про це говорити. Юрба любила страти дужче за театральні вистави, ярмарки чи зимові святкування. Страх, з яким злочинець сходив на поміст, випромінював на людей і проймав їх вірою в себе, вірою в те, що їм ніколи не доведеться повторити цей шлях, бо вони не такі, вони інші, кращі, вони ніколи не послизнуться на життєвій дорозі, а тому вони жадібно ловили кожен рух страченця, кожне слово і погляд, щоб носити його в собі і згадувати аж до наступної страти. І все ж, вірячи у свою непогрішність, вони часто уявляли себе на місці жертви і те, як би вони повелися там; на помості, чи гордо зиркали б на юрбу, як Іван Підкова, чи заграли б на сопілці, як опришок Гойда, а може, їх трясло б як у пропасниці, а коліна б підкошувалися, і головою б вони крутили на всі боки, шукаючи порятунку, і захланно цілували хрест, сподіваючись, що бодай тут їх чекає якийсь просвіт.
Коли головний львівський кат зістарівся і зрозумів, що краще вчасно самому піти, аніж тебе проженуть із кпинами та свистом, то з дозволу магістрату передав свою посаду Касперові, а сам намірився було виїхати десь у Мазовію, щоб загубитися серед незнаного люду. Та щойно він покинув Краківську браму, як на першому закруті напали на нього розбійники, сподіваючись на добрячий луп, і, пограбувавши, зарубали на місці. Скільки їм вдалося поцупити, ніхто того не знає, але що кат міг назбирати незлецький маєток, у тому ніхто не сумнівався. Поховали його за межами цвинтаря, там само, де ховали всіх, кого він стратив, або хто сам повісився чи яким іншим робом одібрав собі життя. Поховали без священика, як останнього розбишаку. Єдиними людьми, присутніми при цьому, окрім гробарів, був Каспер і дві хвойди, які вдячні були Ганушу за те, що відбив їх колись від п’яних рейтарів, котрі намагалися вивезти їх із міста на поталу війську.
У спадок Каспер отримав катівське помешкання між подвійними мурами, що оточували місто, катівський стіл у шинку «Під Красною Єленою», куди ніхто, окрім нього, не мав права сісти, та й ніхто не пробував, та визначене лише для нього самотнє місце у костелі. Раніше кати разом із челяддю мешкали у Шевській вежі, поруч з якою була ще одна, що правила за катівню, де інколи й голови стинали, коли не хотіли робити великого розголосу. Євреям, які жили неподалік, таке сусідство небавом сприкрилося, бо зойки катованих не давали спокою. Після тривалих клопотань врешті їм вдалося позбутися галасливого сусідства, і катам виділили житло біля мурів Галицької брами. Каспер жив там разом з Ганушем як підмайстер, а потім уже став господарем і зайняв усе приміщення.