По тих словах потягнув мене всередину і пригостив здоровецьким шматком паштету з тушкованою капустою, яку я залив глечиком вина, а відтак він пояснив, у який спосіб я маю отримувати кошти на навчання і проживання. Усі гроші були розпарцельовані так, аби щомісяця я міг діставати десять дукатів. І згодом я не міг не відзначити мудрості мого тата, який таким ото робом убезпечив мене від молодецьких поривів розтринькати кошти завчасу, що частенько траплялося з різними спудеями на моїх очах.
І так я почав своє навчання в Падуанському університеті, спочатку на фармації, а потім на хірургії, що тривало з перервами добрих вісім років, бо в 1635-му році я ще поїхав до Кенігсберга, де став свідком першої у Європі хірургічної операції на шлунку, яку здійснив славетний пізніше хірург Даніель Швабе. Операція та була дуже цікава, трапився йому пацієнт доволі незвичний, а точніше хворий на голову, бо, надивившись на ярмарку на фокуси різних шелихвостів, загорівся і собі щось подібне показати сільським дівчатам. А що найбільше його вразили ковтачі ножів, то він, дурень непроторенний, узявши звичайного ножа, став теж у пельку запихати, не здогадуючись, що штукарі використовують задля цієї мети спеціальні ножі, лезо яких легко заходить у руків’я. Одне слово, він того ножа таки запхав собі в горлянку, а ніж і проник простісінько у шлунок.
Далі було так. Пацієнта прив’язали міцно до стола, дали йому випити шклянку аква віти, а тоді пан Даніель узяв ланцет і розтяв йому спочатку живота, а тоді й шлунок, запхав руку і витяг ножа, котрий, коли його зміряли, мав сім цалів[2]. На щастя, той парубок був жилавим і без пуза, то легко вдалося його зашити. Публіка привітала цю дивовижну операцію оплесками, а пацієнта занесли на ношах до його дому. За кілька днів він уже ходив.
Це видовище мене так вразило, що я вирішив залишитися у Кенігсберзі ще трохи, понадто, що в 1637 році сталася друга знаменна подія, а я б сказав навіть революційна, бо в той час, як по всій Європі розпанахування трупа з науковою метою забороняли і переслідували, за винятком хіба трупів страчених злочинців, а студенти мусили трупи викрадати на цвинтарях, аби провадити досліди, професор Бутнер збудував свій приватний анатомічний театр, де хірурги уже мали змогу оперувати і робити розтини для ширшого кола учнів. Мушу сказати, що і мені пофортунило брати участь у таких операціях, ба навіть кілька здійснив власноруч.
Там таки у Кенігсберзі звела мене доля зі студентом Мартином Айрером з Зальцбурґа, з яким ми потоваришували настільки, що не захотіли розлучатися, і я переконав його продовжити науку в Падуї. Він якраз вирішив після двох років навчання на хірургії, перейти на фармацію, а Паду я і Венеція славилися своїми фармацевтами. Отож, поки Мартин прів над старовинними фоліантами з фармакології, я учащав на підпільні анатомічні лекції. У Падуї з анатомічними лекціями були проблеми після того, як папа Боніфацій VIII заборонив розтин трупів. Але безвиході не буває. Підпільна торгівля трупами процвітала. Щойно когось поховають — наступного дня його могила уже й порожня. Робилося це, звісно, потаємно, а викрадачі намагалися повертати могили у первісний вигляд. Траплялися випадки, коли задля зарібку навіть когось убивали, а труп продавали в університети. Так що лекції з анатомії відбувалися у глухих підвалах і частіше серед ночі, аніж за дня.
Мешкали ми з Мартином разом в однієї пані, яка провадила невелику пекарню, так що проблем із хлібом ми не мали, хоча здебільшого цупили його, аніж купували. Та згодом вона уже нас постачала хлібом задарма після того, як Мартин намовив її на омолодження. Процедура полягала в тому, що він їй став закапувати в очі сік беладони, від чого зіниці у неї розширювалися, і вона виглядала тепер мрійливою та загадковою, хоч і втрачала виразність зору. Обличчя вона намащувала Мартиновим кремом, який розгладжував зморшки, а настрій собі піднімала моїми краплями Афродіти, як назвали ми їх з Мартином, а насправді то був настій на звичайнісіньких мухоморах. Гриби я перетирав у ступці і заливав дуже міцною ґраппою, днів за два-три зціджував і розливав у маленькі флакончики. Завдяки краплям Афродіти наша господиня була завжди весела і розсміяна, могла реготати без причини, аж заливатися, чим непогано приваблювала покупців, які й собі не стримувалися і хихотіли, заразившись її святковим настроєм. І врешті їй повелося таки обкрутити одного заможного купчика. Тепер вони реготали удвох, бо й купчик до тих крапель приласився, вихваляючи їх також як нестеменну підойму, в чому ми й самі переконалися, чуючи, які виляски долинають по ночах з їхньої спальні.
Скінчивши науку, я почав роззиратися, куди б мені прикласти добуті знання та яким би ото робом ще й удосконалити їх на практиці, а бажано при цьому знайти вигідне місце праці, бо батьківські гроші закінчилися, а самі вони на той час померли. Вертатися не було куди, тайу Падуї лишатися не було чого. Отож я перебрався до Венеції, сподіваючись напитати там щось вартісне. Але незабаром сталася подія, яка рішуче вплинула на моє життя і повернула його так, як я й не сподівався.
Венеційська республіка переживала незлецький час, торгівля розвивалася, гроші стікалися дзвінкими струмками, і ніщо не віщувало лиха, аж раптом наробили клопоту лицарі святого Іоанна, прозвані мальтійськими, що успадкували від тамплієрів церкву і монастир у Венеції. Були то люди, які зневажали всіх, хто живе з торгівлі, у той час, як ледь не вся Венеція торгувала, а отже венеційці з лицарями ненавиділи одне одного навзаєм та за кожної нагоди шпигали. На противагу венеційцям, лицарів ніщо так не цікавило, як священна війна з турками, і їх незмірно лютило, що Венеція, загрузнувши в епікурейському побуті, впивається насолодами тоді, як турки поступово захоплюють щораз ширші терени Європи. А вже й зовсім їх розлютило, що венеційці намагалися будь-що-будь втримати мир із султаном і нізащо не хотіли необачним кроком його порушити.
Лицарів венеційці терпіли і обмежувалися тільки нотами протесту, коли ті переходили межу, бо багато корисного ті лицарі чинили. Зокрема, іоаннітський шпиталь у Венеції був на диво зразковим, я сам у цьому переконався, коли відбував там практику з хірургії. Серед лицарів були дуже добрі медики, а вже про рівень гігієни нема що й казати, рівного не було ніде. Та не забували лицарі й давніх своїх традицій і нас від часу тлумили турків, але не у відкритих битвах, а в піратських наскоках на турецькі кораблі, і, захопившись тим розбійницьким ділом, не гребували розбивати й християнські кораблі, ба навіть венеційські. Врешті-решт вони перетворилися для Венеції на неабиякий клопіт. Та скільки б разів венеційські дожі не протестували й не обурювалися, лицарі на те уваги не звертали і продовжували своє розбишацтво навіть і після того, яку вересні 1644 року дож загрозив накласти арешт на все лицарське майно. За місяць після того лицарі спровокували війну.
Ми з моїм товаришем Мартином, котрий теж завершив науку, перебували саме на одному з лицарських кораблів, що був частиною ескадри із шести суден. Ми опікувалися пораненими, яких забрали з грецького острова Карпатос, викупивши їх з рук тамтешніх піратів. Дорогою перестріли турецький галеон, і командор ескадри Ріно ді Кавалья, бодай йому трясця, не довго розмірковуючи, наказав його взяти на абордаж. На галеоні вояків було як кіт наплакав, тож вони не дуже опиралися і хутко склали зброю. Зате, як потім з’ясувалося, на борту перебували багаті турецькі прочани, що прямували до Мекки. Серед них був також старший євнух султанського двору, кадій Мекки, а ще зо три десятки незлецьких гаремових одалісок і близько пів сотні грецьких рабів.
Захопивши судно, ескадра причалила на острів Кандію чи то пак, як прозвали його греки, Кріт, де лицарі висадили рабів і коней та запаслися водою. Але недовго ми перебували на Кандії, небавом з’явився венеційський чиновник вилаяв нас і наполіг, аби лицарі покинули острів, бо він не мав жодного бажання наражатися на гнів турків. Відтак ми ще причалювали в різних кінцях острова, але з звідусіль нас гнали, як шолудивих псів, аж поки ми не прибули на Мальту, де й покинули турецький корабель, що був уже й геть непридатний для плавби.