— Яким робом? За клинчиком борідки? Чи за голосом, який нашіптував їм на вухо? Нехай іде до пекла. Я Йоган Калькбреннер, лицар з Кеніхсберха, доктор філософії і медицини. А ви хто?
— Ми з Венеції, я…
Але тут випередив мене Мартин:
— Я Лукаш Гулевич зі Страдча, а то мій товариш Мартин Айрер з Зальцбурґа… — він відсапався і зітхнув: — На жаль, мушу покинути ваше приємне товариство.
— Рана й справді така поважна? — запитав лицар.
Я кивнув.
— Живіт.
— Овва! — він похитав головою. — Можна оглянути?
— Ми теж медики, — сказав я, розхиляючи на Мартинові каптан. — Але гляньте й ви.
Він вклякнув просто в сніг, простягнув руку до рани, але відразу ж і відсмикнув.
— Куля там? — запитав, гадаючи, чи не вилетіла вона наскрізь, та не зважуючись перевертати пораненого. — Мені доводилося намацувати і виймати кулі пальцями. Але не в цій частині живота. Ану вдихніть якомога глибоко і видихніть.
Мартин вдихнув і в ту ж мить закашлявся, а кров пішла йому ротом. Лицар глянув на мене безнадійним поглядом.
— Дайте щось пити, — попрохав Мартин, спльовуючи червону піну, — присмачте чимось гарячим мою смерть.
Він мав на увазі той ром, що ми прихопили були в дорогу.
— Питво не присмачить вам смерть, а прискорить її, — сказав Йоган. — Ви ж бо лікар, і самі знаєте про це.
— Знаю. Але добрий ковток рому — це якраз те, що мені потрібне перед далекою дорогою.
— Не городи дурниць, — втрутився я. — Може, нам вдасться ще тебе довезти куди-небудь.
— Зв'яжімо з гілок сани, — сказав Йоган, — покладемо пана Лукаша на них та приторочимо до його коня. У Шклі хтось мусить нам допомогти.
Мартин благально подивився на мене і прошепотів:
— То тільки даремні муки. Не довезете мене… — і, зиркнувши на мене, наголосив: — Роби, як я сказав… Тямиш? І нехай тобі Господь помагає.
Він ще усміхнувся побілілими вустами, і голова його схилилася набік.
— Шкода, — сказав Калькбреннер. — Хтозна, чи не через мене таке лихо. А я, бачте, забарився в Ярославі з однією пишною вдовичкою. Ну, та що ж робити? Повезете його до Страдча? Я вам поможу.
Разом ми завдали тіло мого товариша на коня, поклавши його навпоперек та примоцувавши ременями, і рушили в дорогу. Ми проминули Шкло і за півтори милі проїхали Янів, що лежав над замерзлим озером. Далі через зарослі чагарником гори звернули на південний схід. Покинув я рідну домівку майже півтора десятка років тому і був певен, що ніхто мене там уже не впізнає, понадто, що я заріс, як дідько, адже виїхав, ще неголившись, а зараз мав чорну борідку і хвацькі гусарські вуса.
Я не помилився, ніхто до мене не признався, натомість і війт, і кількоро селян, оглянувши бідного Мартина, не засумнівалися, що то їхній Лукаш. Я залишив їм Мартинового коня і грошей на поховання та парастас, а ми з лицарем, відбувши відспівування у церкві, поїхали далі. Мартинову торбу я прихопив із собою, хоч і вагався ще, чи погоджуватися на його несподівану ласку. Та розваживши, що й так не було кому ту аптеку успадкувати та що перейде вона у власність міста, я зважився на цю авантуру. Правда, думка, що збійці могли робити замах таки на Мартина, не покидала мене. А якщо так, то, вочевидь, хтось був зацікавлений, аби Мартин не доїхав до Львова і не отримав спадку. Отже, то міг бути хтось, хто знав, як виглядає Мартин, себто, що він без одного ока. Але звідки? І що буде, коли я назвуся Мартином при обох здорових очах? Чи не варто мені одне перев’язати? Але вже пізно, коли лицар мене бачив. До того ж увесь час мене не покидало відчуття, що я щось не те роблю. Я шукав і вибрав мирне життя, хоча останнім часом звик до іншого. Я заплющував очі і чув галас битви, чув, як тріпочуть вітрила, і як б’є в мої груди борвій. Зрештою, я в цьому Мартинові й признався. То було в Шпіці, ми сиділи на березі Дунаю і пили вино. Я сказав, що мене якась сила тягне назад. Він засміявся і відповів, що то промовляє з мене не я, а вино. Я пробував пояснити, що після усіх наших баталій я уже не той, що був, я знову потребую гострих відчуттів. Однак він лише сміявся. Але, бувало, серед ночі прокидався так само, як і я, волаючи якісь бойові гасла.
— Ну, ти ж бачиш, Мартине, — казав я, — що ми уже не ті, що були. Я взагалі не впевнений, що ми колись знову станемо нормальними. Війна нас розполовинила. Одну половину тягне у бій, а другу — в рутину життя. І не знати, чи вдасться нам їх якось урівноважити.
Отак я всю дорогу розмірковував, пригадуючи ті розмови і мучив себе ваганнями, аж поки не вигулькнули на обрії вежі львівської фортеці. Розкинувшись на пагорбах, місто ще зоддалік відкривало безліч своїх приваб, та що ближче ми під'їжджали, то все щільніше воно закутувалося в засніжені сади, ховалося під дахами, наче равлик, у свою шкаралупку, виставляючи на позір самі лише мури та шпилі церков за ними. Краківська брама була відчинена навстіж, варта тільки окинула нас поглядом і дала дорогу. У місті ми з лицарем розпрощалися, домовившись зійтися при нагоді у шинку, і я подався простісько до магістрату, де зложив усі свої папери і отримав натомість право на успадкування цілого дому й аптеки в ньому».
Розділ 2. КНИГА
Жовтень 1646 року.
Переламаний хребет осені. Вітри ярами рознесли ранкові зорі. «Руто! Руто!» Дівчина почула голос, що долинав з хати, і, покинувши доїти козу, поквапилася до батька. Лежав на лаві під ведмежою шкурою і трусився так, мовби то була не тепла осінь, а глуха зима. Руту вразило його вижовкле і сухе, мов лист, обличчя з напнутими на скронях жилами, білі потріскані вуста з червоними тріщинками, осклілий погляд і голос, що долинав, мовби з глибин його єства. Серце її тривожно билося, відчувала, що кінець наближається, але подумки намагалася відігнати його: тільки б не сьогодні, тільки б не сьогодні, нехай уже завтра, а ще краще позавтра… і так щодня…
Старий чорнокнижник, її батько, вмирав уже так понад місяць, вмирав тяжко, як і належить чаклунам, душа не бажала покидати його тіло і трималася з усіх сил. «Ні Білбог мене не хоче, ні Чорнобог, — зітхав, — ні в Яві для мене місця нема, ані в Наві».
Нинішній ранок не відрізнявся від попередніх. Хутенько впоравшись із нехитрим господарством, Рута збиралася піти на луку шукати Розрив-трави або ж Ломикаменю, що восени якраз набирає сили. Як та трава виглядає, ніхто не знає, окрім єдиної птахи — дятла. Тому спочатку треба відшукати дупло, в якому дятел має пташенят, і затулити його каменем, дятел прилетить, побачить, що ради не дасть, і відлетить, аби повернутися із Розрив-травою. Досить буде її тільки прикласти до каменя, і він сам розпадеться на друзки. Ось тут і треба пильнувати, куди стеблинка впаде, й підібрати її. Так розповідав батько. Рута мріяла про те, як підступить з Розрив-травою до скелі на горі Лева, де сплять королівські лицарі разом зі своїм королем, і поцупить королівського меча, яким можна рубати навіть залізо. Рута б тоді одяглася за витязя і поїхала б світ за очі. Геть звідси, бо й так по смерті батька ніщо її тут не триматиме.