Вона лежала і лежала, боячись іти до хати, бо знала, що не застане уже батька живим — звільнивши Книгу, він звільнив і свою грішну душу, яка вилетіла з-під даху, Рута навмисне забила у шпарину під стріхою кілок, аби її розширити, і душа могла вільно вилетіти у світ. Врешті, підвівшись, попленталася до святого дуба, що ріс неподалік від хати, впала на коліна і молилася, але не християнському богові, а Святовитові, якого батько заховав у порожньому дубові. Дерев’яного ідола він колись виловив у річці, виволік на берег, висушив, а тоді шнурами та коловоротом підтягнув догори і опустив у середину стовбура, що його ізсередини випалила блискавка. Побачити його можна було, лише зазирнувши у невеличке дупло, до котрого ще треба було доп’ястись, ухопившись за гілку, і тоді можна було уздріти Його обличчя — сумне і правічне, зустрітися з його пронизливим, але не лихим поглядом.
— Святовит — наш правдивий бог, — казав батько.
— Але ж бог один? — запитувала Рута.
— Так, один, — погоджувався батько, — і ми його звемо Святовитом. Євреї звуть Єговою, турки Аллахом… А він один. І ми повинні звертатися до нього тим іменем, яке він нам сповістив, а не якимсь іншим.
І вона молилася до Святовита, відчуваючи, як на душі легшає, а в голові прозоріє. Відтак зазирнула до хати і переконалася, що батько вже не дихає. Тіло його мовби опало, випустивши дух, мовби стало плескатішим, лежав із роззявленим ротом, це ж із рота либонь душа і випурхнула, і очі мав розплющені й здивовані. Рута опустила мертві повіки, постояла хвильку, а тоді налила до висушеного коров’ячого міхура сметани, зав’язала у вузлик і, закинувши на плече та прихопивши батькову палицю, рушила до. старої Вівді, що жила за лісом.
Вівдя була відьмою і помагала всім, хто до неї приходив. З батьком Рути вони зналися віддавна, обмінювалися зіллярськими переписами, настоянками і ліками. Вівдя була єдиною людиною, до якої Рута могла звернутися в таку сумну годину. Вона згадала, як улітку ходила зі старою на трави. Вівдя висмикнула якусь билину і простягнула Руті, аби спробувала її листочки на дотик, вони виявилися гладенькі і теплі, мовби хтось їх підігрів, Вівдя відірвала шматочок листочка і спробувала на смак, заплющивши очі. Так вона визначала, чи зілля при силі. Вівдя дуже обережно рвала зілля, намагаючись не пошкодити корінців, а коли потребувала саме корінців, то кланялася до самої землі й дякувала. Потім складала зілля у торбинку, що висіла на поясі. Торбинка геть уся пропахла тим зіллям, та не тільки свіжим, але й торішнім, і всі голоси того зілля збігалися в торбинці в одне ціле, коли Рута брала порожню торбинку в руки, то чула їхній шепіт і шелест, їй вдалося багато знань зіллярських перейняти від старої, і вона відчувала до неї теплу вдячність, геть не сприймаючи її як відьму.
Дорога до неї була не близька, вела через густелезний ліс, швидше не дорога, а стежка, яку протоптали звірі, йдучи на водопій до річки. Рута звірів не боялася, знала до них примовляння, одне на вовка, друге на ведмедя, третє на змію чи на полоза, раз було таки стрівся їй вовк, але вона прошептала кілька слів, і він, скулившись, мовби йому соромно стало, зник у хащах. Але боялася Рута усілякої чортівні, яка у лісі водилася, а було її чимало, і чигала вона на кожному кроці, особливо під кінець дня у темних затінених місцинах, звідки уже починав витікати чорний мед ночі, скрадаючись, наче звір…
— Руто, — казав їй батько, — ти ж не така, як усі люди. Ти інша. Ти відчуваєш інакше, і бачиш інакше, і чуєш інакше. Хочеш знати, якими є людські відчуття? Вбери рукавиці і торкнися до будь-чого. Те, що ти відчуєш пальцями, — ото і є людські відчуття. Натягни шапку на вуха і слухай. Те, що почуєш, — отаким є людський слух. Затули очі краєм хустини і дивися. Те, що побачиш, — таким і є зір людський.
Рута бачила те, що людському оку було недоступне. Вона помічала маленьких козариків, які шугали з-під ніг, притримуючи ручками свої строкаті шапочки, а при цьому щось пищали, мов курчата, бачила, як на деревах стрибають чеберяйчики, а потім ховаються у листі, і лише їхні очі зблискують, як роса, і стежать за кожним кроком, бачила невидимих звірів без тіл і без вуст. Вона бачила, як опар куйовдиться між деревами і формується у страшну роздуту почвару, в якої безліч рук, і руки ті тягнуться до дівчини, ось-ось ухоплять, але вона тоді хрестилася і промовляла «Отче наш», а почвара здувалася, маліла й розчинялася. Дерева обабіч стежки гойдалися і голосно скрипіли, наче рухомі скелети, гілки так і кралися ухопити дівчину за сукню чи за волосся. Рута відмахувалася костуром, і гілки, мов обпечені, відсмикувалися назад, а дерева аж скрикували і стогнали у безсилій люті.
У лісі пахло грибами й вогкістю, у листі вовтузився вітер, здмухуючи павутинки, що припадали до обличчя і не хотіли відлипати, а на дні потічка постукували камінчики, гейби передаючи таємну звістку отим постукуванням. І хоча в довколишньому повітрі панувала невиразна тривога, мовби ось-ось мало щось трапитися і, здавалося, відчувала це кожна найдрібніша травинка, однак Рута була спокійна, не стишувала кроку ані на мить і простувала через ліс, не озираючись, хоча за спиною й вчувалися різні загадкові шелести й шурхоти.
Розділ 3. АПТЕКА «ПІД КРИЛАТИМ ОЛЕНЕМ»
«Листопад — грудень 1646 року.
— Нуу пане Мартине, — сказав лавник і член лавничого суду пан Бартоломей Зиморович[3], — начувані ми про вас та про ваші подвиги. — І, помітивши мій здивований погляд, пояснив: — Стрийко ваш покійний переповідав нам ваші листи, як ви з турками воювали. Хтозна, чи не доведеться і тут повоювати, бо тривожна настала пора. Ось вам ключі від вашої аптеки. Якби потребували слуги чи служниці, то дайте знати, когось вам підшукаємо, бо будинок великий та й сад там просторий, то є де руки прикласти.
Я подякував і сказав, що спочатку роззирнуся. На тому ми попрощалися. Будинок Мартинового стрийка стояв на розі Ринку і сліпої вулички, що мала назву Дорога за оленем через те, що сам будинок, як і аптека, називалися „Під Крилатим Оленем“[4]. Вгорі під дахом і справді був вирізьблений олень з розпростертими крилами, а над дверима красувалася вивіска у вигляді ступки, у якій товчуть ліки. Відразу з вулички вели двері до аптеки з трьома просторими приміщеннями, над якими містилося два покої, а над ними — захаращене всіляким непотребом горище. Та цього мовби замало — то ще й великий підвал з окремим входом, який орендувала винярня пана Вацлава Прохазки з Брна. Сам пан виняр відразу ж поквапився зробити мені візиту і поцікавитися, чи не продовжу я йому оренду, при цьому вручив десять золотих і кілька пляшок вина. Я сказав, що покіль не маю щодо підвалу жодних планів, і ми з паном Вацлавом розпрощалися в доброму настрої, закропленому мальвазією.
3
4