У книзі рецептів Мартинового стрийка можна було знайти чимало дивовиж. Наприклад, олія зі щенят: „Взяти двох новонароджених щенят, порізати їх на частини, вкласти до поливаного горщика разом із фунтом живих хробаків. Варити протягом дванадцяти годин, аж щенята і черв’яки будуть добре розварені. Це дуже добрий засіб на підкріплення нервів, на ішіас, на параліч“. Або олія з ящірок: „Візьміть тузинь[6] живих зелених ящірок, вкиньте їх до трьох фунтів теплої горіхової олії, варіть на слабкому вогні. Засіб від лишаю на голові і від грижі“. Порошок місячний: „Візьміть по півтори унції з копита лося й людського черепа, стронцію срібла, солі з перлів, олії з рогу оленя, павиного лайна, сухої плаценти від жінки, яка при перших пологах мала дитя чоловічої статі, — добрий на епілепсію“. Пластир з людської крові: „Взяти кров молодого, здорового чоловіка, висушити її на сонці, а потім розтерти. Такий порошок добрий на застарілі виразки“. „Взяти ластівчине гніздо і порізати його на малі шматки, додати пів унції котячого мозку, півтори унції підпеченого собачого, совиного і ластівчиного посліду. Цей засіб вилікує від болю в животі“.
Водночас мені не хотілося занехаювати й хірургії, адже Мартин спочатку таки вчився на хірурга, покіль стрийко не переконав його перейти на фармацію. Зрештою, ми обоє набралися хірургічної практики у шпиталю мальтійських лицарів і на Кандії.
Аптека стояла пів року замкнена, але, видно, що якраз перед смертю Мартинів стрийко отримав свіжий товар, який іще не встиг розпарцелювати і розпакувати. Усе лежало так, як прибуло караваном чи кораблем до Львова: у вузликах, паках, звоях, коробках, бочівках, міхах або ликових козубах, на яких чорною фарбою були написані різні знаки. Разом із Гальшкою ми все те розібрали та порозкладали по шафках і полицях. А було тут чимало галуну, камфори, меркурію[7] і бурштину, в окремих слоїчках містилися різні запашні живиці — амбра і ладан, закуплені від португальських купців, сицилійська манна, грецька мастика, трасант з острова Мореї, який знімає гарячку, арабський алое, сандал червоний і жовтий, індиго з Багдаду, а в бляшаній скриньці — пахучі палички, у торбинках, дбайливо перев'язаних і позначених акуратними наліпками, спочивали прянощі й приправи: гвоздики, лаврове листя, турецький кмин, індійський імбир, кардамон, мускатові квіти і кульки, татарське зілля, різні гатунки перцю, а найголовніший малабарський, єгипетська касія в стручках, шафрани італійський та іспанський, кориця, розмаїті цукри — і білий, і льодяний багдадський, і бурий гішпанський, сушені чи в'ялені бакалії, цукати цитринові й помаранчеві, мигдалі, фіги, дактилі, родзинки й інші ласощі, біля яких Гальшка втриматися не могла, щоб не засмакувати.
В одному з великих ящиків я виявив безліч маленьких пляшечок з настоянками, ромами та смаковими горілками. Аптеки торгували і таким товаром, за ним переважно питали жінки. А прянощі приносили куди більший виторг, аніж самі ліки, бо коштували дорого, як і афродизіяки, відомості про які публіка черпала з календарів та порадників, де розхвалювали ці засоби словами: „підойму робит“, „Венеру збуджує“, „жінку розпалює“. Тому кожна аптека мусила мати в себе шафран, перець, імбир, селерову настоянку і труфелі. На ліках заробити було не просто, з огляду на те, скільки аптек у Львові, бо окрім міських аптек, були ще й монастирські, з якими цех аптекарський намагався боротися, а ще торгували ліками мандрівні купці, яких прозвали олійкарями, бо носили вони у скринях на плечах ліки від багатьох хворіб, а також пахнидла, олійки і мила. Усе це була звичайна галайстра, яка не розумілася на медицині, але бралася давати поради і приписувати ліки, ширячи забобони.
— Бальзам! — прочитала здивована Гальшка, витираючи пилюку з квадратової темно-зеленої пляшки. — Що то таке? Теж горілка? — запитала вона грайливо, бо вже зняла пробу з помаранчевої настоянки.
— Ні, це лік, — відказав я, — бальзам витікає з особливих кущів, які схожі на виноградну лозу, а ростуть на тім самім місці, де спочивала колись Найсвятіша Діва з Найсвятішим Дитям Ісусом, коли мусила тікати до Єгипту. Ці кущі можуть брати вологу лише з одного єдиного джерела, у якому Богородиця прала пеленки. Будь-яка інша вода для них смертельна. Але цього джерела до неї не було. Коли вона не могла допроситися води у місцевих жителів, маленький Ісус показав їй рукою, де може бути джерело, і вона розпорпала його руками. Тепер там утворилося цілюще озеро, куди приходять омиватися і християни, і сарацини. Усього бальзамічних кущів є чотири сотні. Але тільки християни можуть добувати бальзам, бо він засихає, якщо його торкається рука невірного. Сарацини лише несуть варту і пильнують, аби ніхто не вкрав бодай краплі чудодійної рідини. О певній порі року християни роблять надріз на дереві і стягують його сік у посудини. Надріз роблять склом або кістяним ножем, залізо дереву шкодить. Але що сік не тече, як у берези чи клена, а повільно крапає, то мусять сидіти під деревом і пильнувати часом тиждень або й два. Той сік має дуже приємний запах, настільки приємний, що кожен, нехотячи, засинає. Назбиравши повну посудину бальзаму, його виставляють на сонце на двадцять днів, опісля на вогні збирають піну і вже чисту рідину розливають по пляшках. Чистої субстанції залишається небагато, і вона коштує дуже дорого. Тому бальзам часто фальшують, розчиняючи кіпрською олією або медом, а також додаючи соснової смоли.
— І на що цей бальзам годиться?
— Він дуже добре заліковує рани і затягує близни. Його надзвичайно важко роздобути. Дивуюся, як це вдалося стрийкові. У Венеції навіть багаті лицарі не могли його дістати.
— А що таке „те-рі-ак“?
— Він теж належить до найдорожчих ліків. Бо його уміють виробляти тільки у Венеції. І лише окремі фармацевти знають секрет його виготовлення. Щоб отримати теріак, треба шістдесят чотири різні складники дуже рідкісних і дорогих ліків, а найголовнішим з них є чудодійне м’ясо змії, яку неабияк важко знайти і спіймати.
Гальшка з великою обережністю поклала слоїчок на полицю і, коли промовисто поглянула на мене, я обняв її, і ми зникли у покої. За вікном було тепле полуднє, з дахів і ґзимсів ліниво сльозилися бурульки, під периною ми швидко розімліли і заснули.
За кілька днів аптека змінилася до невпізнання. Якяй передбачав, більшість відвідувачів моєї аптеки запитували не ліки, а настоянки і різні смакові горілки. Зазвичай то були панії, які, соромлячись, обов'язково зауважували, що ці трунки їм потрібні для печива. Але тут таки й зраджували справжню мету купівлі, бо прохали ще й чогось на загризок: пірника, родзинок, мигдалів чи цукрів.
І так ото минула зима. Гальшка зайнялася куховарством і прибиранням, але ночувати ходила додому, щоб не наражатися на неславу, тому любощами ми займалися лише вдень. Я платив їй щомісяця два золотих, і вона була задоволена».
Розділ 4. БІЙ ЗА ДУШУ
Жовтень 1646 року.
Стара Вівдя вважала, що та незліченна кількість усілякої комашні, яка оселилася на її обійсті і навіть у хаті, ознака її добробуту і запорука щастя. Павуки вільно сновигали вікнами і стінами, запинаючи павутиною кожен вільний простір, а в павутинні борсалися зелені мухи, комарі та нетлі, поступово перетворюючись у щось безформне і висохле. Стара визбирувала в лісі з-під кори червоних з чорними цяточками жучків, зсипала їх у бутель і заливала кленовим сиропом, бутель стояв на підвіконні, і в ньому купалося сонце, рідина поволі набирала рожевого відтінку, а коли відьма доливала яблуневого оцту, суміш витемнювала до кольору смаженого цукру, що мало осісти — осіло, а рідина випрозорювалася, і тепер то вже був неабиякий приворотний трунок.