— Бачу, у вас стало часу, аби добути з Печери Бетмена те, що мені потрібне. Ця скринька з інструментами просто чудова.
— Вона не просто чудова — зазирни у п’ятий ящик знизу. Решту я спакував, як ти просила, — відповів Деніел. — Хочеш усе передивитись, поки я не поклав у машину?
— Слушна думка.
Срібна скринька для інструментів — мабуть, із реквізиту з Кевінової заначки, — мала коліщатка й руків’я, що висовується, як у валізі, але, на відміну від валізи, у скриньці з лицьового боку було безліч шухляд, що замикаються на ключ. Вона швидко проглянула верхні ящички, перевіряючи, де лежать різноманітні ліки, визначаючи за кольоровими кільцями на шприцах. Шприци було поскладувано в гумові лотки, адже зазвичай вона зберігала їх саме так. У наступному ящичку знизу лежали різноманітні скальпелі та леза. Так багато їй не потрібно. Але найголовніше, щоб шухлядка була повною на вигляд. Далі поскладані пакунки з фізрозчином і системи для внутрішніх впорскувань, а також голки та катетери найрізноманітніших розмірів. Наступне відділення було глибшим. Там містились герметичні балончики та кілька випадкових хімікатів із Кевінових сховищ.
Ключовим був передостанній ящик. У ньому лежав ще один лоток зі шприцами — порожніми — тоншими за попередні. Вона помацала краї ящичка зі споду — певна річ, у Кевіна обов’язково мало бути щось таке. Зачепивши нігтями, вона відкрила потаємне дно і зазирнула, що всередині.
— Сподіваємось, Карстенова гра дотягує до рівня «Оскара», — пробурмотіла вона сама до себе.
Вона перейшла до останнього, найглибшого ящичка, де Деніел склав її найбільш показний реквізит: паяльну лампу, ножиці для проволоки, щипці, а також кілька сторонніх знарядь, які Деніел додав із Кевінових запасів.
Була там ще одна потрібна їй річ — просто маленьке знаряддя з дротів, яке вона помітила, коли вони вперше відвідували Печеру Бетмена. Видобувши його зі свого рюкзака, вона поклала знаряддя у третій лоток у першій шухляді, під шприцом. Їй потрібен вільний доступ до нього.
Алекс випросталась.
— Ідеально. Дякую.
— Ти, — сказала Вал до Деніела, — їдеш до місця рандеву. А тебе — повела вона далі пальцем, показуючи на обличчя Алекс, — треба підправити, і ставаймо до праці. Час спливає. — Вона показала на подвійні двері через кімнату.
— Прийду за тридцять секунд, — пообіцяла Алекс.
Вал закотила очі.
— Добре, розігруйте свою коротку сцену прощання. — Вона, повернувшись, пройшла в одвірок.
— Алекс, — почав Деніел.
— Стривай.
Узявши його за руку, вона знову вивела його з кімнати, котячи скриньку вільною рукою. На плечі в неї висіла велика сумка-аптечка. Ейнштейн спробував піти слідом, але заскиглив, коли вона зачинила перед ним двері.
Вони пройшли тихим коридором до ліфта. Алекс натиснула кнопку виклику. Коли двері відчинились, Деніел зайшов усередину, а вона пройшла слідом, підставивши ногу, щоб двері не зачинились. Відпустивши руків’я скриньки, вона обхопила обличчя Деніела долонями.
— Послухай мене, — мовила вона тихо. — У седані, у бардачку, лежить конверт із манілового паперу. Там два пакети документів: паспорти, водійські права та зв’язки грошей.
— Я вже не надто скидаюсь на Кевіна.
— Знаю, але люди старіють, у них випадає волосся. Можеш напнути окуляри, поголитись, перефарбувати волосся знов у брунатне. І якщо все обернеться погано, тобі доведеться це зробити. А потім поїдеш у найближчий аеропорт і сядеш на будь-який літак, що летить з Північної Америки, гаразд?
— Я тебе не залишу.
— Коли я кажу «обернеться на зле», то маю на увазі, що я більше тебе не чекатиму, мене не буде.
Він витріщився на неї зі стурбованим виразом новоствореного обличчя.
— Гаразд? — повторила вона наполегливо.
Він вагався, потім кивнув.
— От і добре, — сказала вона таким тоном, ніби цю дискусію вже вичерпано. Вона не відчувала, щоб він був переконаний, киваючи, але часу на сперечання вони не мали.
— Сьогодні поводься тихо, — наставляла вона. — Не розмовляй ні з ким, хіба що в разі нагальної потреби. Міркуй, як підлеглий. Ти тут, лише щоб носити торби й вести машину, збагнув? Просто заробіток. Тобі байдуже до всього, що відбувається довкола. Хай що ти побачиш, на тебе це не має жодного впливу. Жодних емоційних реакцій. Збагнув?
Він серйозно кивнув:
— Так.
— Якщо стане небезпечно, тобі варто тікати. Це не твій клопіт.
— Добре, — погодився він, але цього разу не так рішуче.
— Ось, — вона зняла з пальця золоту каблучку. Більшу з двох. Забравши його руку зі своєї спини, вона спробувала надіти йому каблучку, перепробувавши всі пальці. Як і у випадку з Кевіном, згодився лише мізинець. Принаймні вона змогла натягти йому каблучку нижче фаланги. Сподіваймось, вона не буде недоладною в його образі.