— Вал, з тобою все гаразд?
Вал кліпнула очима, її обличчя знову ожило.
— Так.
— Зігравши свою роль, ти поїдеш звідси, адже так?
— Звісно. У мене купа друзів, здатних мене захистити. Можливо, я навідаю Занга. Переконана, що він досі нудний, але в нього дивовижне помешкання в Пекіні.
— Пекін — чудова ідея, — Алекс майже зітхнула. Якщо вона переживе сьогоднішню ніч, вона зробить усе належне, аби отримати паспорт. Спустить решту своїх заощаджень — усі Кевінові гроші від наркотиків. Перебування десь поза зоною легкої досяжності американським урядом видається втіленням раю на землі.
— Якщо… хоча «коли», мабуть, більш доречне слово, — міркувала Алекс сама до себе. — Якщо ми не вийдемо на зв’язок до світанку, їдь навідати Занга. Якщо зможу, то зателефоную тобі з таксофона.
Вал ледь усміхнулась.
— У тебе є мій номер, — вона скривила губи. — Знаєш, є один чоловік… можливо, я зможу добути бронежилет для собаки-поводиря.
Алекс на мить пильно вдивлялась у неї, потім відчула, як морщиться її обличчя. У цьому новому самогубському плані ніяк не передбачалось, як Алекс може не наражати Ейнштейна на небезпеку.
— Пречудова думка, мені аж полегшало, — її вдячні слова не відповідали виразові обличчя.
Вал простягла босу ногу й провела нею по спині Ейнштейна, пестячи його. Він раз ударив хвостом об мармурову підлогу, але без особливого ентузіазму.
— Добре, — веселіше промовила Вал. — Ти готова. Я накину на себе речі, і ми йдемо.
Поки Вал зникла у вбиральні, Алекс подивилась на своє обличчя. Вал знову виконала свою роботу надзвичайно. Алекс мала привабливий вигляд, але не впадала в око. Волосся, цілком очевидно, було її власним, а це вкрай важливо; сьогодні, безперечно, її пильнуватимуть, а перука, майже напевне, її видала б. Вона мала більш-менш правдоподібний вигляд для ролі, яку обрала. Певна річ, їй було б зручніше взагалі без макіяжу — з власного досвіду вона знала, що люди в цьому середовищі постають саме такими, без зайвого галасу та марнославства. Але ж це просто багаж її минулого.
Вона нахилилась над Ейнштейном, який сидів на підлозі. Він поглянув на неї благальним поглядом. Вона погладила його морду, потім почесала за вухами.
— Я зроблю все, що зможу, — пообіцяла вона. — Без нього я не повернусь. Якщо я зазнаю невдачі, Вал подбає про тебе. Усе буде добре.
Вираз Ейнштейнових очей не змінився. Вони не приймали ані відмовок, ані втішливих призів. Тільки благали.
— Я спробую, — присяглась вона. На мить вона прихилила чоло до його вуха. А потім, зітхнувши, підвелась. Ейнштейн, поклавши голову на лапи, і сам зітхнув.
— Вал? — покликала Алекс.
— Дві секунди, — відповіла Вал. Голос лунав ніби здалеку, як з іншого боку футбольного поля. Ванна кімната була гарна — як у дорогому готельному номері люкс, але не така божевільна, як в іншому помешканні Вал. Можливо, розкоші тут приберегли для вбиральні.
Вона чула, як Вал зачинила двері у вбиральню, і підвела очі; Алекс аж підскочила від подиву через таку зміну, а потім кивнула.
— Слушний маєш вигляд, — схвалила Алекс.
— Дякую, — відповіла Вал. — З деякими особливостями життя шпигунів я спроможна впоратись.
Вбрання, яке одягла Вал, не було непримітним. На ній була сукня, що майорить, огортаючи її з голови до п’ят, немов сарі, але вкриваючи значно більше тіла; на сукні були елементи, подібні до шарфів, що спадали навколо неї, прикриваючи обриси її тіла. Видавалось, що сукня щойно з якогось авангардистського показу мод, та, мабуть, так воно й було. Така запам’ятовується. Але ззаду все, що можна було збагнути про її статуру, — що це висока жінка. На ній була густа темна перука зі штопороподібними кучерями, що вип’ячувались в різні боки. Привертаючи увагу, така зачіска водночас приховувала форму її обличчя і частково власне обличчя. Одягнувши великі сонцезахисні окуляри з широкою оправою, вона добре сховається.
— Ходімо? — спитала Вал.
Алекс, глибоко вдихнувши, кивнула.
Алекс припаркувала миршавенький зелений «Ягуар» Вал за метр від пагорба, з якого відкривався краєвид на велику сіро-коричневу бетонну будівлю, де розташовувались офіси. Вал наполягла, щоб вони їхали зеленою машиною, яку, певна річ, їй подарував ще один шанувальник. За її словами, якщо ця потоне на дні озера, то Вал журитись не буде.
З цього кута Алекс могла помітити в’їзд у підземний багатоповерховий гараж. Сумно, що Карстен так ніколи й не перебрався у кращий офіс. Можливо, йому подобаються гнітючі краєвиди? Можливо, вони видавались слушними до його роботи, а йому подобалось, коли речі добре пасують. Мабуть, він не збирався полегшувати Алекс завдання, але добре, що все вийшло саме так.