Він повернувся до Карстена.
— І де ж це ти раптом знайшов цей кращий варіант?
Принаймні, він не впізнав її одразу. А на Деніела навіть не глянув. Двоє чоловіків знову зосередились один на одному, антагонізм пробігав між ними, як електричний струм.
— Я працював над альтернативою, аби врятувати програму. А цей альтернативний варіант уже довела, що вона вкрай здібна.
— Чим довела?
Карстенове підборіддя на кілька сантиметрів сіпнулось угору.
— В Улудере.
Здавалось, що при цьому слові струм перервався. Діверз несвідомо відступив на крок назад і роздратовано видихнув. Він знову поглянув на перемотане обличчя Алекс, потім на свого суперника.
— Я мав би здогадатись, що в Туреччині все серйозніше. Карстене, це поза твоєю компетенцією.
— Наразі мій потенціал не вповні використали. Я тільки намагаюсь бути ціннішим.
Діверз, скрививши рота, знову поглянув на неї.
— А вона вправна?
— Сам побачиш, — пообіцяв Карстен.
— Але в мене важливий момент, — запротестував допитувач. — Ви не можете мене просто зараз відсторонити від справи.
Карстен зиркнув на нього згаслим поглядом.
— Стули пельку, Ліндауере. Ти не в своїй лізі.
— Гаразд, — кисло відповів Діверз. — Побачимо, чи добуде нам твій кращий варіант те, що треба.
Кімната була саме такою, як описав Карстен. Голі бетонні стіни, гола бетонна підлога. Одні двері, одна велика дзеркальна стіна одностороннього виду між цією кімнатою і кімнатою спостереження, круглий світильник розсіяного світла на стелі.
Колись у кімнаті стояли стіл, кілька стільців і дуже яскрава лампа. Об’єктів допитували, звинувачували, залякували, на них тиснули, але далі не заходило.
А тепер замість звичайного письмового столу стояв хірургічний. Як із кіно про Першу світову війну: суцільний лист голої нержавіючої сталі з коліщатками, як на каталці. У кутку стояв складаний стілець. Кабінет був навіть близько не такий функціональний, як лабораторія у відділі, оснащена за останнім словом техніки. Однак, звісно, цей допит не з’являвся навіть у найпотаємніших записах відділу.
Вона ретельно оглянула все, молячись, аби в Деніела не забракло для всього витримки.
Деніел пішов разом із Карстеном та рештою в кімнату спостереження, отже, вона не могла бачити його за склом. Перш ніж гурт розділився, ані Діверз, ані хто інший не подивились йому в обличчя. Вона сподівалась, що він нічого не утне такого, що б змінило їхню байдужість на підозріливість.
Кевін лежав на столі під однією лампою, у кайданках, прикутий непорушно. Він був голий, його тіло виблискувало, вологе від поту та крові. Видовжені опіки у вигляді нерівних паралельних ліній уздовж тулуба вкрились пухирями. Угору по ребрах здіймались тоненькі порізи, на краях звисала випалена шкіра — мабуть, кислотою. Підошви були вкриті пухирями й також були випалені. Ліндауер позаливав ті рани кислотою. У Кевіна ще бракувало одного пальця на лівій нозі, поряд із першим оцупком.
Інструменти Ліндауера були розсипані по підлозі, заляпані кров’ю та замацані його відбитками. Вона знала, що десь там є палець, але з першого погляду не могла його помітити.
Вона сподівалась чистоти організації, як у клініці, бо саме так і працювала. А це — дикунство. Вона огидливо зморщила ніс.
Кевін не спав. Він спостерігав за нею, коли Алекс зайшла за допитувачем, і ретельно контролював свій вираз обличчя.
Намагаючись висміяти непрофесійність Ліндауера в роботі, вона підійшла до скриньки з інструментами й обережно виклала кілька піддонів зі шприцами.
— Що це? — хрипко спитав Кевін. — Вона, машинально підвівши очі, побачила, що він звертався у дзеркало, не до неї. — Що, гадаєте, мале дівчисько здатне мене зламати? Я вважав, що нема вже гірше, як цей лакей. Але, відверто кажучи, ви, хлопці, не припиняєте мене розчаровувати.
Ліндауер, який наполягав бути присутнім, люто нахилився над столом. Він притиснув пальцем роз’ятрену рану на грудях Кевіна. Той закрихтів, а потім зціпив зуби.
— Не турбуйтесь, пане Біч. Мала для вас — лише короткий передих. Збирайтеся знову із силами. Я згодом повернуся, і ми з вами трішки продуктивно поговоримо.
— Досить, лікарю, — Алекс гаркнула, підвищуючи голос. — Я дозволила вам спостерігати, але зараз, будь ласка, відійдіть від допитуваного.
Ліндауер зиркнув у дзеркало, немов чекаючи підтримки. Отримавши замість відповіді лише тишу, він, раптом насупившись, пішов і сів на окремому стільці. Щойно сівши, він ніби трохи осунувся, чи то від виснаження, чи то від сорому — того вона вгадати не могла.