Алекс, повернувшись спиною до Ліндауера, натягнула сині латексні рукавички. Маленький шматочок металу, який вона поклала на долоню, був непомітний під правою рукавичкою.
Ставши біля краю стола, вона обережно розчистила смугу від знарядь Ліндауера, відкинувши їх ногою.
— Добридень, пане Біч. Як ся маєте?
— Готовий на ще кілька раундів, любонько. Здається, хтось уже добряче з тобою порозважався, га? Сподіваюсь, йому було весело.
Поки він цідив слова крізь зуби, вона почала його оглядати, світячи маленьким ліхтариком йому в очі, а потім мацаючи вени на його руках і ногах.
— Мабуть, трішки зневоднений, — мовила. Вона глянула просто у дзеркало, кладучи його праву руку знову на стіл і залишивши йому під долонею тоненький ключик. — Я гадала, що тут уже стоятиме штатив для крапельниці. Принесіть жердину, будь ласка. Фізрозчин та голки я маю свої.
— Закладаюсь, ти вмієш кружляти навколо жердини, — мовив Кевін.
— Не треба бути неввічливим, пане Біч. Так, я впевнена, що буде все цивілізованіше. Вибачте за обставини, що склались. Усе це дуже непрофесійно, — вона докірливо шморгнула носом, кидаючи на Ліндауера настільки різкий погляд, на який тільки була здатна. Він відвернув обличчя.
— Люба, якщо ви збираєтесь гратися в доброго копа, пробач, але я не з таких.
— Мабуть, пане Біч, я не добрий коп. Я фахівець і маю вас застерегти, що не гратиму в дурні ігри цього… допитувача, — бажання вжити натомість не таке улесливе слово читалось в її інтонації, — на які він змарнував час. Ми негайно візьмемось до справи.
— Еге, мила, ну ж бо, до справи, і я ж про те, — Кевін намагався говорити голосно, насмішливо, але вона бачила, яких зусиль це йому коштувало.
Двері за її спиною розчинились. Вона у дзеркало спостерігала, як високий солдат заніс штатив для крапельниці. Наразі, окрім Діверза та Ліндауера, вона бачила тільки чотирьох, але, мабуть, десь є ще ті, що не з’являються на очі.
— Поставте біля узголів’я, дякую, — мовила вона до солдата, не підводячи очей, тоном демонструючи, щоб ішов геть. Вона нахилилась, аби взяти потрібний шприц.
— Що, тепер затанцюєш для мене? — пробурмотів Кевін.
Випростовуючись, вона холодно на нього зиркнула.
— Це найпростіше з того, що ми сьогодні робитимемо, — мовила вона до нього, обходячи стіл. Поклавши шприц біля його голови, вона взяла пакунки з фізрозчином і систему. Двері зачинились, але вона не відвернулась від Кевіна. Вона знову оглянула вени, потім обрала ліву руку. Він не пручався. Поволі вставляючи голку, вона намагалася стежити за ключем, який дала йому, але його ніде не було видно. Піднявши велике лезо з долівки, вона поклала його поряд із правою рукою Кевіна. — Бачиш, мені така жорстока зброя не потрібна. У мене є дещо ліпше. Я завжди переконана, що треба дозволити допитуваному спочатку відчути, що на нього чекає, поки я не розійшлась на повну силу. Скажеш мені, яка твоя думка.
— Я скажу, що я думаю, ти… — і Кевін звалив на неї таку лавину лайливих слів, порівняно з якими всі його попередні вигадливі означення стали нікчемними. У хлопця справжній талант.
— Мені подобається твоя сміливість, справді, — мовила Алекс, коли він договорив. Вона тримала кінчик голки біля роз’єму в крапельниці. — Але, прошу, збагни, що все це намарно. Час ігор вичерпався.
Устромивши голку в пластик, вона натиснула на поршень.
Реакція була майже миттєвою. Вона почула, як у нього прискорилося дихання, а потім він заревів.
Ліндауер різко підвів голову. Вона збагнула, що він ніколи не викликав таку реакцію у Кевіна, хай як силкувався. Вона почула, як за дзеркальною стіною заворушились, глядачі наблизились, ледве чулись голоси. Їй здалося, що вона навіть розчула чийсь здивований тон, і це тішило її. Хоча, на правду, то все завдяки Кевіновому акторству.
Вона знала, як він почуватиметься зараз, коли сили невпинно текли його венами, а біль цілком минув. Вона впорснула вдвічі більшу за максимальну дозу «Виживання», яку випробовувала на собі, зважаючи на те, що в нього більша вага та потреби. Його крики були дикунськими, сказати б, тріумфальними.
Вона сподівалась, що лише вона одна помітила цей нюанс і що він не забуде, що його тіло досі серйозно понівечене, байдуже, відчуває він це зараз чи ні.
Вона зачекала п’ять хвилин — стукаючи ногою по підлозі й байдуже спостерігаючи за ним, поки він грав свою роль, безугавно та голосно ревучи. Вона прагнула, щоб дія наркотиків тривала в його організмі якнайдовше. Бо коли вони припинять діяти, він стане безсилим.