І, мабуть, він має рацію.
Звісно, вони не можуть бути впевненими на 100 %, тому поводитимуться й надалі обачно, але тиск зараз значно зменшився. Алекс знала, що почуватиметься так легко, ніби в неї під шкірою — шар гелію, якщо колись спроможеться повірити в те, як їм поталанило.
Після обіду Волькстафф зняв шви з вуха Алекс, похваливши Деніела за тверду руку, коли Алекс зізналась, що це його заслуга. Алекс була приголомшена тим, як спокійно до всього ставився старий сивий чоловік. Жоден із них не намагався пояснити свої дивні поранення чи вигадати яку-небудь історію, щоб усе приховати, а Волькстафф не ставив жодних запитань і не виказував жодного очевидного зацікавлення. Він жодним словом не прокоментував те, що Кевін мав би загинути у в’язниці, хоча, як пошепки розповів їй Деніел, він нібито був на похороні Кевіна. Волькстафф розпитував лише про деяких знайомих із дитинства, зокрема про тваринок, з якими вони колись знались. Незважаючи на те, що Алекс тільки трішки навчилась розпізнавати любов, їй здалося, що вона, мабуть, теж трішки закохується у Волькстаффа.
Одначе мешкати довічно в лікарні для тварин вони не могли. У Волькстаффа були й інші пацієнти. По кількох хвилинах обговорювання варіантів, Вал здивувала Алекс тим, що знову запропонувала їм свою оселю, знову в тому ж таки розкішному пентхаусі, адже зараз там безпечно. Звісно, за гроші. Кевіна, здавалось, така її пропозиція шокувала найбільше.
— Не зазнавайся, — мовила вона до Кевіна. — Я хочу пса. І мені справді подобаються Алекс і Денні. Майже настільки, наскільки я тебе терпіти не можу. — Потім вона поцілувала його, достатньо довго, аби всі оточуючі стали почуватись ніяково. Волькстафф увічливо відвернувся, а ось Алекс просто спостерігала. Вона так ніколи й не збагне, що Вал знайшла у Кевінові.
«Отже-е-е…» — повів Кевін.
Алекс відірвалась від свого заняття; власне, вони ще не збирали речей. Кевін-ледащо стояв, схопившись за верхню балку, у одвірку кімнати, у якій завжди мешкали Алекс і Деніел, поки гостювали у Вал. На мить Алекс відчула безпідставні ревнощі до всіх високих людей загалом. Останнім часом це відчуття не рідкість, зважаючи на те, якими велетнями вона зараз оточена. Вона приховала це відчуття.
— Що, отже?
— Як минула ваша зустріч сьогодні? Що ви з Волькстаффом вирішили?
Про те, де зараз Деніел, йому навіть питати не довелось, адже гучність, з якою Деніел наспівував серенаду в душі, обернулась би йому великим клопотом, якби сусіди в цім будинку мешкали ближче. Бон Джові ще не процитовано; утім, здається, зараз він цілком тішився композицією «Shot Through the Heart»[9]. Алекс не розуміла, що в ній захопливого, але намагалась не дратуватись через неї.
— Ветеринар гадає, що Деніел уже вдосталь одужав, щоб їхати. І я погоджуюсь. Ви, Бічі, відьомська порода, — вона захитала головою, досі дивуючись, як Деніел так швидко й цілковито видужав. — А ще він хоче подивитись на твої підошви.
Кевін скривився: — З моїми підошвами все чудово.
— Не стріляй у посланця. Буквально.
Насупленість змінилась нормальним виразом обличчя, але він і надалі стирчав у одвірку, не зводячи з неї очей.
— Отже?.. — повторив він.
— Отже… чи ти вже знаєш, куди прямуватимеш?
У Алекс несвідомо сіпнулися плечі.
— Поки що нічого не визначено, — і як боягузка, вона відвернулась до своєї зношеної сумки, ще раз оглядаючи складені хімічні речовини, перевіряючи, щоб вони були добре захищені й не розчавились, щільно складені у сумці. Подумки вона відзначила, що, мабуть, перестаралася, збираючись у путь. Можливо, складати в абетковому порядку не потрібно було. Але вона мала багато вільного часу, тож, окрім як шукати в Інтернеті собі нове лігво, вона не мала чого робити. Деніел не погоджувався на те, щоб вона оглядала його більше чотирьох разів на день.
— Ти вже розмовляла про це з Денні?
Вона кивнула, досі сидячи до нього спиною.
— Він каже, що згоден поїхати зі мною, куди мені заманеться.
— Він, гадаю, збирається причепитися за тобою.
Кевін говорив звичним тоном, але Алекс відчувала, що він, мабуть, докладає зусиль, щоб його голос лунав саме так.
— Я у подробицях з ним цього ще не обговорювала, але так, мабуть, слід припустити саме це.
Із хвилину він мовчав, а їй і справді більше нічого було робити з тими сумками. Тож вона поволі повернулась до нього обличчям.
— Еге, — мовив він. — Я й сам бачив, що воно до того йде, — вираз обличчя він мав байдужий. Тільки очі видавали глибину його горя.
Вона не хотіла розповідати все до кінця, але почувалась винною, приховуючи.