Нічого.
Він досі чув, як торохтять тарілки, стукає ніж, бурмотіння, а десь вдалині гавкала пара собак. Якби не це, він би подумав, що дзвінок урвався. Вона поклала слухавку, чи що?
— Алло, пані Вікс?
— Так, я тут.
— Ну, тоді мої вітання. Ми плануємо навідатися у вашу місцину в першій половині наступного місяця, у тому проміжку часу ми можемо підлаштуватись під ваш графік. Я чув, що вечори у п’ятницю у вас неповторні, тож, можливо, ми так і сплануємо…
— Даруйте, кажете, вас звати пан Коперски?
— Так, але кличте мене Адамом.
— Даруйте, Адаме, нам, звісно… лестить, але не думаю, що ми зможемо взяти участь.
— О, — відповів Адам чи то зітхаючи, чи то буркочучи.
Йому траплялось кілька разів, щоб на заваді ставав розклад чи вагомі нагальні обставини: весілля, похорони, пересадка органів, що перешкодили, але мрія ніколи не помирала через наполегливі зусилля власників закладу та подальшого розчарування. Якось бідолашна жінка з Омахи пробалакала, шмигаючи носом, у слухавку цілісіньких п’ять хвилин.
— Я щиро вдячна, що ви про нас згадали…
Немов то було звичайнісіньке запрошення від далеких родичів відвідати вечірку у дворищі з нагоди дня народження.
— Пані Вікс! Я не впевнений, що Ви усвідомлюєте, як це, можливо, вплине на ваш бізнес. Я можу прислати вам трохи статистики — ви здивуєтеся, як зміняться цифри під підсумковою рискою після появи в шоу.
— Я переконана, що ви маєте рацію, пане Копецки…
— Що там таке, Оллі? — втрутився чужий голос. Глибокий та дуже гучний.
— Даруйте, хвилинку… — мовила пані Вікс до Адама, а потому заговорила трохи приглушено. — Зрозуміло, — відповіла вона гучному голосові. Це те шоу, щось про «American Food Trip».
— Чого їм?
— Вочевидь, хочуть знімати «Хайдевей».
Адам повільно увібрав повітря. Можливо, хтось із решти власників гідно відреагує.
— О, — мовив глибокий голос, а те, який тоном він говорив, нагадало Адамові про першу реакцію жінки. Прісно.
Хіба це погані новини? Адам почувався так, наче з нього поглумились. Чи це так Бесс і Нейл вирішили пожартувати?
— Невже? — спитав хтось здаля. Ще один глибокий голос, але цей з більшим ентузіазмом. — Вони хочуть знімати нас у своєму шоу?
— Так, — відповіла пані Вікс, — але не…
Пролунало кілька схвальних відгуків, які перервали те, що вона збиралася сказати. Адам досі сидів напружено. Він не відчував, що щось змінилось на тому кінці дроту.
— Хочеш, аби я побалакав із ним, Оллі? — заговорив гучний голос.
— Ні, йди владнай усе з ними, — мовила пані Вікс. — Можливо, Натаніелю знадобиться міцний напій. Можливо, ще й офіціянти. Я сама впораюсь.
— Слухаюсь.
— Даруйте, що нас перервали, пане Капецки, — відповіла пані Вікс знову гучним голосом. — Я справді щиро дякую вам за пропозицію. Але даруйте, нічого не вийде.
— Не збагну, — він чув, як його голос осів, усвідомлюючи, що вона теж це почула. — Ми можемо підлаштовуватись під вас, як я вже казав. Я… Я ніколи не чув, щоб хтось не хотів зніматись.
Зараз її голос пожвавішав, став спокійнішим, ласкавішим.
— І ми б хотіли. Якби було можливо. Але, бачте… — коротке мовчання. — У нас є одна проблема, юридичного характеру, з якою ми саме маємо справу. Пов’язана з арештом майна через колишню подружку мого дівера. Чи то позичка для бізнесу, чи то подарунок? Сяке-таке, ви ж зрозуміли картину. Украй делікатна річ, хитромудра, тож зараз усяка реклама не на користь. Ми маємо не показуватись. Сподіваюсь, ви розумієте. Але нам страшенно лестить.
Він чув, як голосний брат свариться з кимось вдалині, знову гарчать собаки, а потім хтось тихенько чи то бурмотить, чи то нарікає.
Але було щось більше. Конкретна причина, навіть якщо він ніяк не міг збагнути, як участь закладу в реаліті-шоу може негативно вплинути на судовий процес… хіба що вони гадали, що їй доведеться сплатити відсоток від вартості закладу?
— Так прикро, пані Вікс. Можливо, колись згодом? Я можу дати вам мої…
— Аякже. Щиро вам дякую. Я зв’яжуся з вами, якщо колись усе складеться так, що ми зможемо погодитись.
На лінії запала тиша. Вона не дала йому змоги продиктувати його номер телефону.
Адам кілька секунд не зводив очей з паперів, що лежали перед ним на столі, намагаючись відігнати від себе відчуття, ніби щойно спіймав облизня, умовляючи когось пожаліти його й стати йому парою на випускному.
Він кілька хвилин дивився на телефон. Нарешті, струснувши головою, потягнувся до течки, у якій складено запасних. Кав’ярня у Паркері буде тільки вдячною за те, що її обрали. Адам зараз потребував почути кілька захоплених вигуків.