Вона не любила згадувати Карло.
Вона б радше ще кілька тижнів поміркувала над іншими речами — щоб відточити свою схему, зважити слабкі місця, ідеально підготуватися фізично — але за планом Карстена, який він їй дав, часу було обмаль. Вона мусила розподіляти обмежений час між стеженням та організацією робочого місця, тому жодне із завдань не було виконано досконало.
Імовірно, вони спостерігатимуть за нею, якщо раптом вона надумає зробити щось без них. Після того, як вона навідала Карстена раніше зазначеного строку, вони випереджатимуть її. Та який вона мала вибір? Явитися на роботу, як заплановано?
Вона вже чимало надивилася, щоб бути впевненою, що Деніел сьогодні діятиме достоту за тією самою моделлю, як і в попередні три рази. Щось у його майже однаковому вбранні — однотипних джинсах, сорочці з коміром, що застібається на ґудзики, спортивній куртці у стилі «кежуал», що лише трохи відрізнялися відтінками, — переконувало її, що він є втіленням своїх звичок у соціальному житті. Після занять у школі він залишався до останнього, щоб поговорити з учнями та опрацювати навчальний план на наступний урок. Потім, з кількома течками в руках та ноутбуком у сумці через ліве плече, він ішов, махаючи секретарці на ходу «до побачення». Пройшовши шість кварталів, він сідав на метро на станції Конгрес Хайтс близько шостої, саме у розпал ошалілого повернення людей з роботи. Він, не пересаджуючись, їхав зеленою лінією до Колумбія Хайтс, де розташовувалась його квартира-студія. Щойно приїхавши додому, вечеряв замороженими продуктами та переглядав газети. З того, що вона помітила, він щодня лягав спати близько десятої, ніколи не вмикаючи телевізор. Уранці стежити за ним було важче: у нього на вікнах стояли ротангові ролети, які, коли світилося в квартирі, були майже прозорими, а от у ранковому сонячному світлі — тьмяними. О п’ятій ранку він виходив на пробіжку, за годину повертався, потім за півгодини знову йшов з дому, прямуючи до станції метро за три квартали, і його довге кучеряве волосся було ще вологим після ранкового душу.
Два дні тому, вранці, вона пробігла його ранковим маршрутом і змогла простежити за ним якнайкраще на відстані. Він дотримувався енергійного, швидкого темпу — вочевидь, досвідчений бігун. Спостерігаючи, вона пошкодувала, що не має більше часу на пробіжку. Їй не подобалося бігати так, як решті людей, адже вона завжди почувалась надто незахищеною на узбіччі — жодної машини, щоб сховатись, але цього разу це було важливо. Вона ніколи не пересилить людину, яку вони пошлють за нею. Через короткі ноги вона не бігатиме швидше, і не існувало жодного бойового мистецтва, яке б дало їй перевагу над професійним кілером. Але витривалість, можливо, врятує їй життя. Якщо завдяки своїм трюкам вона зможе пройти кризові ситуації, вона має бігти довше, ніж кілер, який за нею гнатиметься. Ну що за смерть — вітер обдуває зусібіч, м’язи слабнуть, не витримуючи через недостатню натренованість з її власної вини. Вона не хотіла так піти з життя. Тому вона бігала так часто, як мала змогу, на додачу виконуючи вправи, які можна було виконувати у її тісненьких домівках. Вона дала собі обіцянку, що коли операція закінчиться, знайде собі слушне місце для пробіжки з купою стежок для втечі та схованок.
Але його маршрут — достоту як його квартира та школа — були надто очевидними місцями для її маневрів. Найлегше було б схопити його просто на стежці, коли він закінчить пробіжку, виснажений та розосереджений, але ж і поганці це теж розуміють. Вони будуть напоготові. Те ж саме стосується відрізку шляху до школи. Отже, треба в метро. Вони розуміють, що метро — ще один імовірний варіант, але вони не спроможуться перекрити всі лінії, усі зупинки, спостерігаючи водночас за ногами кожного, хто подорожує з роботи чи на роботу.
Повсюдно стояли камери, але з ними вона мало що могла вдіяти. Коли все скінчиться, у її ворогів буде цілий мільйон чітких знімків її обличчя, яким воно стало тепер, три роки потому. Як на неї, вона не дуже змінилася, але вони все одно, безперечно, оновлять її особову справу. Утім, це все, що вони зможуть вдіяти. Завдяки своїй посаді у відділі вона добре зналася на механізмах, за допомоги яких висмикують ціль з вулиці, а отже, розуміла, що це набагато важча річ, ніж показують глядачеві в пересічному шпіонському телесеріалі по телеку. Призначення камер у метро — допомогти схопити підозрюваного після скоєння злочину. Вони не мали ані достатньо персоналу, ані засобів, щоб реагувати на події на плівці в реальному часі. Отже, єдине, про що вони дізнаються завдяки камері, — де вона була, а не куди вона піде, а без цих даних запис — ніщо. Усі корисні дані, які можуть надати плівки, — хто вона, звідки має інформацію та який у неї мотив — усе це вони вже знають.