Тепер Деніел не був таким балакучим. Це друга фаза дії наркотика, тепер він втомлюватиметься чимраз більше й більше. Їй потрібно було, щоб він ще трішки не спав.
— Чому ти дав мені свій номер? — спитала вона, коли його повіки стали злипатись.
Він замріяно всміхнувся.
— Я раніше так ніколи не робив.
— І я.
— Мабуть, згодом я ніяковітиму через це.
— Не ніяковітимеш, якщо я тобі зателефоную, адже так?
— Можливо. Не знаю, це моїй вдачі не властиво.
— То чому ж ти так учинив?
Він ні на мить не відвів свого ласкавого погляду від її очей.
— Мені обличчя твоє подобається.
— Ти вже казав.
— Я справді хотів ще раз його побачити. Тому посміливішав.
Вона насупилась, у ній пульсувала провина.
— Чудно чути таке, правда? — він немов стривожився.
— Ні, дуже приємно. Небагато чоловіків здатні сказати таке жінці.
Він здивовано кліпнув очима.
— І я зазвичай не кажу… Надто сором’язливий.
— А мені ти здаєшся дуже сміливим.
— Я почуваюсь якось інакше. Мабуть, через тебе. Я став почуватись інакше, щойно побачив твою усмішку.
Щойно я тебе накачала, — мовила вона подумки сама до себе.
— Оце так комплімент, — сказала вона. — Приїхали, можеш підвестися?
— Певно що. Це ж аеропорт.
— Так, саме тут моє авто.
Його брови спочатку насупились, потім розгладились.
— Ти що, щойно з подорожі повернулась?
— Так, я щойно повернулась у місто.
— Я теж часом подорожую. Люблю їздити в Мексику.
Вона різко глянула вгору. Він дивився просто перед собою, стежачи, куди ступає. На обличчі — ані сліду зажуреності. Якби вона підштовхнула його розказати таємницю, будь-яку, яка є його больовою точкою, його покірність обернулася б на підозріливість.
Він міг би піти за іншою малознайомою особою як за своїм лідером і спробувати втекти. Він міг рознервуватися і привернути до неї увагу.
— А що тобі в Мексиці подобається? — спитала обачно.
— Клімат там сухий і теплий. Мені подобається. Я ніколи не мешкав у по-справжньому спекотному місці, але, гадаю, мені сподобалося б. Я згоряю, ніколи не можу засмагнути. А ти, як видається, пробула певний час під сонцем.
— Ні, народилася такою.
Колір шкіри їй дістався від батька, якого не було поряд ніколи. Генетичний аналіз показав, що в ньому багато намішалося, переважно корейського, латиноамериканського та валлійського. Їй завжди було цікаво, який він має вигляд. У поєднанні із шотландським корінням її матері вони створили їй навдивовижу пересічне обличчя — вона могла б скидатися на кого завгодно.
— Мабуть, це добре. А мені доводиться застосовувати крем від засмаги, багато крему. Інакше починаю облазити. Гидка штука. Я не мав би тобі про це казати.
Вона розсміялась.
— Я обіцяю, що забуду про це. Що ще тобі подобається?
— Створювати щось своїми руками. Я допомагаю будувати будинки. Не як профі. Я просто стукаю молотком, де мені кажуть. Але люди такі добрі та щедрі. Це мені подобається.
Здавалося дуже переконливим, вона затремтіла від страху. Як він може дотримувати своєї історії так невимушено під впливом хімічних речовин, що зараз течуть у його організмі? Хіба що якось у нього розвинулась невразливість. Хіба що у відділі створили протиотруту, хіба що вони його підготували, і тепер він її розігрує. У неї потилиця вкрилася гусячою шкірою. Не обов’язково його мав підготувати відділ. Можливо, це його співпраця з де ла Фуентесом. Хтозна, як впливатиме її зілля, змішуючись із дивними наркотиками? Вона торкнулася язиком до несправжньої коронки на кутньому зубі. Відділ просто убив би її, якби в цьому була їхня мета. А де ла Фуентес покарав би її за спробу завадити його планам. Але як міг він знати заздалегідь? Як Деніел упізнав у ній агента супротивників так швидко? Вона ж зараз навіть ні на кого вже не працює.
Дотримуйся плану, — мовила вона сама до себе. — Посади його в авто, і ти в безпеці. На кшталт.
— Мені й тамтешні будинки подобаються, — розповідав він. — Вікна ніколи не зачиняють, просто провітрюють оселю. У декого навіть скла у шибках немає. Набагато краще, ніж на Колумбійських Пагорбах. Запевняю. Можливо, не краще, ніж у Бетесді. Закладаюсь, лікарі живуть у гарних будинках.
— Я — ні. Мешкаю у звичайній тісній квартирі. Я там небагато часу проводжу, тому мені байдуже.