Вона справді сподівалась, що Деніел виявиться захваленим підлабузником.
Він, озираючись, здивовано дивився на неї, поки вона говорила, на його обличчі застиг страх, але наприкінці її промови він приголомшено примружився й насупив брови. Не на такий вираз обличчя вона сподівалась.
— Чи ти розумієш мене, Деніеле?
Він спантеличено заговорив:
— Алекс, Алекс, це ти?
Ось саме через це ніхто не контактує з об’єктом заздалегідь. Вона відійшла від сценарію.
— Звісно, насправді мене не так звати, Деніеле. Ти ж розумієш.
— Що?
— Мене звати не Алекс.
— Але ж… ти ж лікар. Ти мені допомогла.
— Я не такий лікар, Деніеле. І я тобі не допомагала. Я накачала тебе й викрала.
Його обличчя було спокійним:
— Ти була до мене доброю.
Вона придушила зітхання.
— Я діяла так, як мала, щоб привезти тебе сюди. Тепер мені треба, щоб ти зосередився, Деніеле. Треба, щоб ти відповів на мої запитання. Ти скажеш мені те, що я хочу знати?
Вона знову помітила на його обличчі сумнів. Він не йняв віри, що вона насправді його скривдила, що те, що відбувається, — правда.
— Я скажу тобі все, що ти хочеш знати. Але я вже казав, що не знаю нічого істотного. У мене немає ані банківських рахунків, ані, приміром, карт скарбів абощо. Звісно, нічого такого, щоб заслужити все це.
Він спробував показати щось скутими руками. Побачивши себе таким, він ніби уперше усвідомив, що голий. Він почервонів — обличчя, шия та посередині нижче грудей — і машинально потягнув на себе кайдани, немов намагаючись прикритися. Дихання та серцебиття знов почали скакати.
Нагота: і чорні спецагенти, і хлопчики на побігеньках у терористів — усі вони однаково її ненавиділи.
— Мені не потрібна карта скарбів. Я роблю це не для своєї вигоди, Деніеле. Я прагну захистити невинні життя. Поговорімо про це.
— Не збагну. Як я тобі допоможу в цьому? І чому б я був проти?
Їй не подобалося те, що відбувалося. Ті, хто чіплялись за слова про незнання та невинність, часто довше розколювались, ніж ті, хто усвідомлював свою провину, але рішуче прагнув не продавати свій уряд, свій джихад чи своїх товаришів.
Підійшовши до столу, вона взяла перше фото. Дуже чітку світлину де ла Фуентеса крупним планом, зняту під час спостереження.
— Почнімо з цього чоловіка, — мовила, тримаючи фото йому на рівні очей і освітлюючи його світильником.
Цілком незворушний, жодної реакції. Лиха ознака.
— Хто він?
Цього разу вона не стримувала зітхання.
— Ти робиш хибний вибір, Деніеле. Поміркуй над тим, що робиш.
— Але я гадки не маю, хто це!
Вона обурено втупила в нього погляд.
— Я цілком чесний з тобою, Алекс, я гадки не маю, що то за людина.
Вона знов зітхнула.
— Отже, гадаю, ми починаємо.
І знову подив. Ще ніколи під час допитів вона такого не бачила. Усі інші, хто опинявся на її столі, чудово розуміли, чому вони там. Вона бачила жах і благання, а часом — стоїчну непокору, але ніколи не бачила такого дивного, довірливого, сказати б, виклику: «Ти мене не скривдиш».
— Це в тебе якась фантазія чи фетиш? — спитав він тихо, і дивним чином його голос залунав ніяково попри незвичні обставини. — Власне, я не знаю правил цієї гри…
Вона відвернулась, щоб приховати недоцільну усмішку. Опануй себе, — наказала вона собі, і, намагаючись плавно рухатися, немов збиралась піти саме цієї миті, підійшла до столу. Вона клацнула кнопку на комп’ютері, щоб вивести його з режиму сну. Потім узяла лоток із реквізитом. Він був важкий, і деяке знаряддя цокало, б’ючись одне об одне, коли вона йшла. Вона поставила лоток збоку від нього таким чином, щоб край таці був біля шприців, а потім освітила все так, щоб знаряддя яскраво засяяло.
— Прикро, що тебе це так спантеличує, — повела вона спокійним голосом. — Я абсолютно не жартую, запевняю. Подивися на інструменти.
Він поглянув і страшенно витріщив очі. Вона чекала, поки промайне якась тінь його іншого єства, Деніела Пітьми, але так нічого й не побачила. Його погляд досі був спокійним та ласкавим навіть у полоні лютого жаху. Невинний. У її голові промайнули слова Нормана Бейтса Хічкока: «Гадаю, мабуть, у мене одне з тих облич, якому ти не можеш не повірити».