— Стривай, — мовив він, дивлячись угору, немов відповідь могла бути викарбуваною на стелі. — Мені знайоме це ім’я, колись давно в новинах розповідали про агентів наркоконтролю, що зникли. Він наркодилер, так?
Вона знову добула світлину де ла Фуентеса.
— Це він?
Вона кивнула.
— Чому ти вирішила, що я з ним знайомий?
Вона відповідала повільно:
— Бо в мене є фото, на яких ви удвох. І тому, що він сплатив тобі десять мільйонів доларів за останні три роки.
Він аж рота роззявив, і звідти вилетіло слово, немов зітхання:
— Щооо?
— Десять мільйонів на твоє ім’я розкидані по рахунках на Кайманових островах та у швейцарських банках.
Він витріщався на неї ще мить, а потім раптом скорчився від люті й заволав охриплим голосом:
— У мене десять мільйонів, а я мешкаю в зараженій тарганами однокімнатці без ліфта на Колумбійських Пагорбах? І чому волейболістки досі грають у тих самих формах, що й у 1973-му? Чому я їжджу на метро, а моя колишня з новим чоловіком катається містом на «мерсі»? І чому в мене розвивається рахіт від постійної дієти з лапші з пшеничної муки?
Вона дозволила йому випустити пару. Бажання говорити було маленьким кроком у правильному напрямі. На жаль, цей злий Деніел досі був втіленням шкільного вчителя, хіба що не дуже щасливого.
— Стривай, це як у тебе є фото зі мною та наркобароном?
Підійшовши до столу, вона витягла потрібне фото.
— В Ель Мінія, у Єгипті з де ла Фуентесом, — мовила вона, тримаючи фото у нього перед носом.
Нарешті хоч якась реакція.
Його голова сіпнулася назад; він примружив очі, а потім вирячив. Вона майже могла побачити його думки, що снували в голові, осідаючи у нього на обличчі. Він аналізував те, що бачить на фото, і складав план.
Досі жодних ознак іншого Деніела, але він нарешті начебто впізнав іншу свою подобу.
— Ти хочеш зараз поговорити зі мною про Єгипет, Деніеле?
Міцно стиснуті губи.
— Я ніколи там не був. Це не я.
— Я тобі не вірю, — зітхнула вона. — І це справді прикро, бо нам доведеться продовжувати нашу гулянку.
Несамовитий страх швидко повернувся.
— Прошу, Алекс, присягаюсь, що це не я. Прошу, не треба.
— Це моя робота, Деніеле. Я маю дізнатись, як врятувати тих людей.
Мовчазність геть зникла.
— Я нікого не хочу кривдити. Я теж хочу, щоб ти їх урятувала.
Тепер у його щирість було важче повірити.
— Це фото тобі про щось нагадує?
Він ще раз хитнув головою з виразом «розмову закінчено».
— Це не я.
Вона мала визнати, що він її захопив, та ще й як. Оце вже справді новина. Як би вона хотіла зараз проконсультуватись із Барнабі! Ой, добре, у неї обмаль часу. Немає часу на бажання. Вона один за одним зібрала шприци у ліву руку. Цього разу вісім.
Він витріщився на неї злякано і… зажурено. Щось почав говорити, але не пролунало ані звуку. Вона завагалась, тримаючи напоготові перший шприц у правій руці.
— Деніеле, якщо хочеш щось сказати, кажи зараз же.
Пригнічений.
— Не допоможе.
Вона ще мить зачекала, а він поглянув просто їй у вічі.
— Твоє обличчя, — мовив, — воно таке саме, як і раніше, достоту таке саме.
Вона сіпнулася, потім крутнулась і пішла уздовж столу, щоб стати за його головою. Він спробував ухилитися від неї, але тим лише краще підставив грудинно-сосковидний м’яз, у який зазвичай вона колола під час допиту значно пізніше; це справді одна з найболючіших речей, які вона могла завдати суб’єктові за її теперішніх обмежень. Але вона хотіла якомога швидше піти, тому встромила голку йому збоку в шию й вичавила вміст шприца. Навіть не зиркнувши на нього, вона знову встромила кляп, щойно він роззявив рота.
А потім, кинувши решту шприців, утекла з кімнати.
Розділ 7
Вона була в поганій формі, от і все. Уже минуло три роки. Саме тому в неї такі відчуття. Саме тому суб’єкт впливав на неї. Справа лише в тому, що вона занадто довго була поза грою. Та досі вона могла повернутися до заведеного порядку свого життя.
Протягом цієї процедури вона лише раз навідалася в кімнату подивитись, чи не згаснув комп’ютер, але не залишилась, аби спостерігати. Вона повернулася, лише коли доза вже виходила, десь за п’ятнадцять хвилин.
Він знову лежав, хапаючи ротом повітря, але цього разу не стогнав, хоча вона знала, що цього разу біль був набагато потужніший, ніж попередній. Кров із роздертих ран заплямувала всі фіксатори й капала на стіл. Можливо, їй доведеться знерухомити його в наступному раунді, щоб він не поранився більше. То було моторошне відчуття; що, можливо, допоможе.