Він затремтів. Вона дійсно повернулася до виходу за одну тисячну частку секунди до того, як усвідомила, що виходить, аби принести йому ковдру. Що з нею не так?
Зосередься.
— Маєш, що сказати? — спитала ласкаво, коли його дихання стало рівнішим.
Він відповів виснажено, з придихом:
— Це не я. Присягаюсь. Я нічого не планую. Я не знаю наркобарона. Я б справді хотів допомогти. Справді, чесно, чесно — якби ж я тільки міг. Справді.
— Хм. Ти чиниш опір моєму методові, то, можливо, спробуємо щось новеньке?
— О…пір? — здивовано прохрипів він. — Ти гадаєш, що… я пру…чаюся?
— Насправді я трішки стурбована тим, що доведеться псувати твої мізки галюциногенами, бо, здається, у тебе й так там не все гаразд. — Вона стукнула пальцем по його упрілому чолу, промовляючи це. — Можливо, у нас немає вибору й доведеться спробувати методи старої школи… — вона й далі замислено стукала його пальцем по голові, дивлячись на тацю з інструментами на столі. — Чи ти гидливий?
— А що? Хіба це справді зі мною коїться?
Цілком риторичне запитання, на відповідь на котре він не сподівався, пригнічено шепочучи. Але вона все одно відповіла.
— Бо саме таке трапляється, коли ти плануєш випустити смертоносний вірус грипу у чотирьох американських штатах, потенційно вбиваючи мільйони людей. Уряд на таку поведінку реагує винятково. Тому вони відправляють мене з тобою поговорити.
Його погляд був прикутий до неї, аж раптом жах у його очах змінився на шок.
— Яке. Справді. Пекло.
— Так, це жахливо, відворотно й підло, я знаю.
— Алекс, справді, це ж божевілля! Гадаю, у тебе проблема.
Вона підвелась просто перед його носом.
— Мій клопіт у тому, що ти не зізнаєшся, де вірус. Він уже в тебе? Чи досі у де ла Фуентеса? Коли плануєте його випустити? Де він?
— Божевілля. Ти — божевільна!
— У мене б, мабуть, було набагато радісніше життя, якби це було правдою. Але я вже підозрюю, що вони прислали не того лікаря. Нам тут потрібен лікар для божевільних. Гадки не маю, як змусити іншого Деніела показатись!
— Іншого Деніела?
— Того, що на цих фото!
Крутнувшись, вона схопила стос фото зі столу, роздратовано на ходу штовхаючи комп’ютер.
— Поглянь, — мовила вона, підставивши їх йому до обличчя, показуючи одне за одним, а потім кидаючи додолу. — Це твоє тіло — вона притулила фото до його плеча, перш ніж воно впало — твоє обличчя, бачиш? Але вираз обличчя інший. Хтось інший визирає з твоїх очей, Деніеле, і я не впевнена, знаєш ти про нього чи ні.
А потім знову — впізнання. Він таки про щось знав.
— Послухай-но, наразі я просто прошу тебе розповісти, що ти бачиш на цій світлині. — Вона піднесла верхнє фото, на якому Інший Деніел причаївся за задніми дверима у мексиканському барі.
Поглянувши на неї, витягнув фото з рук.
— Я… гадки не маю, нісенітниця якась.
— Ти бачищ щось таке, чого не бачу я. Що?
— Він… — Деніел спробував похитати головою, але вона ледве ворушилась, такими виснаженими були в нього м’язи. — Він схожий на…
— На тебе.
— Ні, — прошепотів він. — Тобто, так, звісно, він схожий на мене, але я помічаю різницю.
Те, як він промовив «Звісно, він схожий на мене», знову свідчило про щиру чесність, але щось він досі недоговорює…
— Деніеле, ти знаєш, хто це? Цього разу справжнє запитання, без сарказму та іронії. Вона вже не гралася у психолога — надто зараз. Уперше, відколи почався допит, вона нарешті відчула, що на щось натрапила.
— Неймовірно, — видихнув він, не так від виснаження, як для того, щоб не бачити фото, а вона подумала: «Неможливо».
Нахилившись уперед, пробурмотіла:
— Розкажи.
Розплющившись, він питально й пильно дивився на неї.
— Ти впевнена? Він збирається вбити людей?
Він так природно говорить у третій особі.
— Сотні тисяч людей, Деніеле, — ствердила, відповідаючи йому так само чесно, як він відповідав їй. Вона теж заговорила у третій особі: — У нього є доступ до смертоносного вірусу, і він збирається поширити його за наказом наркобарона-психопата. Він уже й готелі забронював — на твоє ім’я. Збирається скоїти це за три тижні.
Шепіт:
— Я не вірю.
— І я вірити не хочу. Цей вірус… погана штука, Деніеле. Він уб’є людей більше, ніж бомба. І неможливо контролювати, як він поширюватиметься.
— Але як він міг так вчинити? Навіщо?
У цю мить вона була на шістдесят п’ять відсотків певна, що вони говорять не про одну з його дисоціативних особистостей.
— Тепер уже пізно про таке питати. Наразі єдине, що важить, — спинити його. Хто він, Деніеле? Допоможи мені врятувати тих невинних людей!