Отже, інтуїція не була її коником, і вона не могла пригадати, коли востаннє так почувалась.
Вона вірила, що Деніел каже правду. Саме тому процедури над Деніелом так її тривожили — адже він не обманював. Де ла Фуентес за ним не прийде. Ніхто по Деніела не прийде, бо він був не більше ніж тим, ким називався, — вчителем англійської мови, історії, тренером з волейболу. Хай хоч хто це прийшов, вони прийшли по неї.
А чому тепер? Хіба відділ вистежував її цілий день і тільки тепер знайшов? Чи це їхня спроба врятувати Деніелові життя, бо вони запізно збагнули, що він не той, хто потрібен?
Дзуськи. Вони б знали це ще до того, як підставили. Для них було доступно забагато інформації, щоб отак на це попастися. Тека не була цілком вигаданою, але її підтасували. Вони справді хотіли, щоб вона викрала не ту людину.
На мить на неї накотилася нудота. Вона катувала невинну людину. Вона хутко відігнала цю думку. Згодом буде час жалкувати, якщо зараз вона не помре.
І знову вигулькнули стовпчики. Витончена пастка, а не справжня криза.
Незважаючи на те, що вона гадала, що історія про де ла Фуентеса правдива, вона більше не вірила, що все так нагально, як їй сказано. Час — найпростіша дрібна поправка, яку слід зробити у файлі; нагальний крайній строк — ось перекручений факт. І знову ставки впали — рятувати слід тільки її життя. І Деніелове, якщо вона у змозі.
Вона спробувала струснути думки — скидалось на знамення те, що її ставки певним чином подвоїлись. Зайвий тягар їй не потрібен.
Можливо, хтось інший — блискуче хлоп’я, що нічого не підозрює, яке зараз зайняло її місце у відділі, — зараз опрацьовує справжню терористичну загрозу. Можливо, вони вже не вірили у її здатність добути те, що їм потрібно. Але навіщо тоді взагалі її залучати? Можливо, терорист загинув, тож вони потребували когось, на кого можна все повісити. Можливо, вони знали про цього химеру-двійника вже давно й тримали його в запасі. Нехай Аптекар змусить кого-небудь зізнатись у чому-небудь і змиритись з неприємною ситуацією?
Це б пояснило появу гостя.
Мабуть, уже близько п’ятої ранку. Можливо, це просто фермер, який рано встає й знає місцевість так добре, що легко пролетить без радара через купу високих дерев глупої ночі, потім насолоджуючись крутою аварійною посадкою задля дози адреналіну…
Вона чула, як Деніел уривчасто дихає через протигазовий фільтр. Вона сумнівалась, чи правильно вчинила, приспавши його. Він просто був такий… незахищений. Безпорадний. Відділ уже показав, як сильно вони турбуються про добробут Деніела Біча. А вона залишила його зв’язаного та беззахисного посеред кімнати, як рибку в банці, як легку здобич. Вона винна йому більше, ніж це. Але її першою реакцією було прагнення його нейтралізувати. Вона знала, що звільняти його небезпечно. Певна річ, він би напав на неї, спробувавши помститись. А коли йдеться про грубу силу, у нього була б перевага. А вона не хоче ані отруїти його, ані застрелити. Принаймні так його смерть буде не на її руках.
Але вона досі почувалась винною, його вразлива присутність глибоко в душі турбувала її, немов наждачний папір треться об бавовну, забираючи з її рук нитки зосередження.
Запізно змінювати рішення.
Вона почула слабкий звук, що свідчив про рух надворі. Корівник оточений кущами з густим листям, що шелестить. Хтось зараз там ховається, спостерігаючи за вікнами. А що як він щойно відвів душу з пістолета, обстрілявши одну зі стін корівника? Він, цілком очевидно, не турбувався, що наробить галасу.
Чи слід їй опустити стіл та стягнути Деніела з нього на випадок, якщо намет зрешетили кулями? Вона добре змастила оливою спружинене дно, але геть не впевнена, що воно не скрипітиме.
Прослизнувши до столу, вона покрутила за руків’я і опустила стіл так швидко, як тільки спромоглась. Він дійсно тихо й високо заскрипів, але, на її думку, за межами корівника цього було не розчути, надто крізь обшивку з пінопласту. Вона стрімко побігла назад у куток і принишкла, прислухаючись.
Знову зашелестіло листя. Під іншим вікном, на іншому боці корівника. Влаштована нею пастка не кидалась у вічі, але не була непомітною. На щастя, він шукав ціль лише всередині. Чи спочатку ходив до будинку? А чому не зайшов усередину?
Шум під іншим вікном.
Просто відчини, — мовила вона сама до себе. — Просто влізь усередину.
Один звук був для неї незрозумілим — шипіння, яке почулось після ляскотіння нагорі. Бабах, бабах, бабах так голосно, що, здавалося, задрижав корівник. Спершу вона гадала, що то маленькі заряди вибухівки, тож машинально скорчилась у захисну позу, але за мить збагнула, що вони не настільки голосні, просто здавалися голосними на тлі тиші, що панувала до цього. Не чутно було, щоб щось зламалось, — ані розбитого скла, ані металу, що репається. Чи було такого відлуння достатньо, аби розірвати комунікації навколо вікон чи дверей? Вона так не думала.