— Кевін Біч, — мовила вона прісним тоном. — Ти живий.
Він сів на край столу. Поки його роздивлялась, вона й на мить не спинила очей на комп’ютерному годиннику просто біля його ліктя.
— А кого ж ти сподівалась?
— Власне, було кілька варіантів. І в усіх випадках вони б прагнули, щоб і я, і твій брат померли, — вона похитала головою. — Повірити не можу, що на таке клюнула.
— На що?
— Деніел ніколи навіть не бачив де ла Фуентеса, адже так? Це завжди був ти.
Його обличчя, що почало розслаблятись, раптом знову набуло настороженого вигляду.
— Що?
Вона кивнула на фото, розсипані по підлозі. Він ніби вперше їх помітив. Нахилився, щоб розгледіти одне, потім перегнувся, щоб схопити. І те, що під нею, і те, що поруч.
— Звідки це в тебе?
— Дякуй маленькому відділу, що працює на американський уряд, — цілком не офіційно. Я колись на них працювала. Вони попросили мене попрацювати як фрилансера…
Його обличчя зсудомилось від люті.
— Це ж цілком таємно! Ти навіть уявити не можеш, до чого я маю допуск.
Знову заговоривши просто їй в обличчя, він схопив її за грудки й підняв разом зі стільцем на кілька сантиметрів від землі.
— Ти хто така?
Вона зберігала спокій.
— Я розповім тобі все, що знаю. Мене розіграли, та мені не так весело, як тобі.
Він поставив її додолу. Вона хотіла подумки полічити, щоб позначити час, але боялась, що він помітить її неуважність. Він став, височіючи над нею і схрестивши руки.
— Як тебе звати?
Вона заговорила настільки повільно, наскільки, на її думку, була спроможна.
— Колись мене звали Джуліана Фортіс, але зараз на це ім’я видано свідоцтво про смерть.
Вона спостерігала за його виразом обличчя, щоб збагнути, чи значить щось для нього почуте. Нічого, виходячи з того, що вона бачить.
— Я працювала під орудою відділу — додаткової назви він не має. Офіційно його не існує. Вони співпрацювали з ЦРУ та деякими іншими програмами для здійснення спецоперацій. Фахівець із проведення допитів.
Він знову сів на край столу.
— Три роки тому хтось вирішив позбавитись двох ключових активів відділу. А точніше, мене та доктора Барнабі. — Досі нічого знайомого. — Гадки не маю, чому, хоча ми мали доступ до дуже таємної інформації, отже, гадаю, щось із того, що ми знали, правило за мотив. Вони вбили доктора Барнабі й намагались убити мене. Відтоді я подалась навтьоки. Вони чотири рази мене знаходили. Тричі намагались убити. А останнього разу — вибачились.
Він примружив очі, оцінюючи почуте.
— Сказали, що мають проблему й потребують мене. Вони надали мені стос файлів про ситуацію з де ла Фуентесом, назвавши твого брата його поплічником. Сказали, що за три тижні Деніел поширить супервірус на південно-західному американському узбережжі. Сказали, що в мене є три дні, аби дізнатись, де ховають вірус і як завадити де ла Фуентесу втілити свій план у життя.
Він захитав головою.
— Так багато тобі розповіли? — спитав він, не ймучи віри.
— Боротьба з тероризмом завжди була основною складовою моєї праці. Я знаю, де сховані всі боєголовки та «брудні» ядерні бомби.
Він скривив рот, приймаючи рішення.
— Оскільки ти вже обізнана в подробицях, гадаю, невеликим витоком інформації буде, якщо я скажу тобі, що я остаточно розібрався з де ла Фуентесом шість місяців тому. Те, що де ла Фуентес помер, невідомо широкому загалу. Те, що від картелю лишилось, не афішується, тому вони ніби не вразливі перед конкурентами.
Вона здивувалась тому, яке відчула полегшення. Тягар знання, що скільки людей приречені на болісне винищення, виявився набагато важчим, ніж вона гадала.
— Звісно, — видихнула вона. — Це має сенс.
— Очевидно, відділ не був настільки холоднокровним. Вони використали жахливу катастрофу, щоб мотивувати її, але знехтували простими громадянами, які досі в небезпеці.
— А Змій?
Він поглянув на неї, нічого не зрозумівши.
— Даруй. Таке прізвисько їм дали у відділі. Доморощені терористи?
— Мої помічники повбивали двох із трьох ватажків, знешкодивши південний підрозділ цілком. Ніхто не вижив.
Вона натягнуто усміхнулась.