Ярослав із жалем вийшов з-під пружних струменів теплої води і взявся за рушник. Саме цієї миті почув мелодію мобільного – телефонував Галкін.
Ярослав спересердя пожбурив рушник у куток і взяв телефон.
– Галкін, це несправедливо, я щойно зайшов до квартири.
– Намагаюся не відставати від тебе в ролі доброго вісника, – почувся голос Галкіна на тому боці. – Збирайся.
– Вбогому зібратися… Що там?
– Схоже, я виконав за тебе роботу. От тільки ти навряд чи будеш занадто щасливий – Євген Бондаренко щойно знайдений мертвим. Давай, під'їзди до моргу, поспілкуємося. Заразом розповіси мені про нинішній феєрверк на Личаківці.
– Ти й про нього знаєш?
– Чого б я був вартий, якби мені не було відомо про вибухи гранат у моєму районі? – відповів запитанням на запитання Галкін. – Не барися.
У приміщенні патологоанатомічної експертизи було напівтемно, пахло формаліном, ліками і смертю. Тут, на відміну від сусіднього приміщення моргу, де покійники лежали на столах роздягнені, вимиті, з биркою на великому пальці правої ноги й акуратним швом «від горлянки до пупка», була дещо інша картина. Ті, кому доля не посміхнулася зовсім нещодавно, лежали в одязі, у якому їх застала смерть, подекуди брудні і вкриті закипілою кров'ю. Ложами їм слугували схожі на неглибокі ванни столи з нержавіючої сталі, з водопровідними кранами та короткими шлангами в головах. За допомогою останніх напівп'яні санітари-лаборанти змивали той самий бруд і кров із трупів, а заразом і те, що залишалося після розтинів. Хоча Ярослав ніколи не любив заходити сюди, кілька останніх років він не відчував жодних емоцій, проходячи крізь рівні ряди столів. Після баченого ним у Чечні картини міського моргу не викликали навіть огиди. Вони були звичайними мерцями, навіть ті, котрі побували у серйозній ДТП. Серед них не було розірваних на шматки вибухом авіабомби куп м'яса, спалених напалмом мумій і обгризених собаками дитячих кістяків.
Галкіна Ярослав відшукав у глибині приміщення, поблизу освітленого кількома яскравими лампами стола, на якому лежало приготоване до розтину і прикрите білим простирадлом тіло.
– Ти саме вчасно, – поманив Ярослава рукою Галкін. – Поглянь, твій клієнт?
Ярослав обережно відкинув з голови померлого простирадло і придивився. Навіть перекошене гримасою болю, обличчя неможливо було сплутати з іншим – перед ним був той, хто на фото посміхався з тайського літа, стискаючи в обіймах Барбару Красовську. Ліва скроня Євгена Бондаренка була чорною від закипілої крові і порохових газів.
– Це він, – Ярослав смикнув простирадло, прикриваючи голову вбитого. – Євген Бондаренко.
– Добре. – Галкін поглянув на чоловіка в гумовому фартусі, білій шапочці й окулярах. – Ми зачекаємо, Костю.
– Можете пройти до мого кабінету, – схилив голову той. – Це забере не менше години. Коньяку і сигар я не маю, але у столі є спирт. Так що розташовуйтеся, там зручніше.
– Ходімо, – Галкін підхопив Ярослава під руку. – Спирт – це, звичайно, не коньяк і сигари, але краще, аніж патрати жмурів.
У кабінеті патологоанатома Галкін поводився як справжній господар. Швидко відшукав у столі літрову пляшку зі спиртом, під краном у кутку кімнати вимив чотири склянки, після чого одну з них наповнив спиртом до половини, решту доливши дистильованою водою, добутою з того ж таки столу. Останніми мазками доповнив картину трилітровою банкою квашених огірків із холодильника біля вікна кімнати, серветкою і парою виделок.