Поволі напруження, яке завжди охоплювало його після снів про війну, почало спадати. Він перевів погляд за вікно. Там, за тонованим склом, швидко спливали сільські пейзажі східної Польщі. Рівні ряди кукурудзи на полі, охайні дерева лісосмуги, відділені від гудронованої стрічки автомагістралі червоно-білим відбійником. Трактор якогось фермера біля поля, на причіп якого робітники вантажили сухе гілля дерев, що залишилося, очевидно, після літньої чистки лісосмуги.
– Прошу уваги шановного панства, – ожив над головою Ярослава динамік, умонтований у невеличку панель поряд з решіточкою кондиціонера і білою чашкою світильника. – Вас турбує водій. За десять кілометрів – Корчова і кордон. Прошу підготувати документи, необхідні для проходження митного огляду.
Ярослав перевів погляд з вікна на супутницю, котра почала зосереджено порпатись у своїй невеличкій сумочці. Її личко зі зсунутими докупи бровами й міцно стиснутими вустами, яке виказувало серйозність і значущість моменту, несподівано розсмішило Ярослава. Йому навіть стало дещо прикро за тон, яким він щойно розмовляв із людиною, котра щиро співчувала йому.
– Давно вдома не були? – запитав він задля того, аби хоч якось розпочати розмову.
Дівчина кинула на нього погляд і продовжила пошуки. Незабаром із сумки почали з'являтися мобільний телефон, кілька пляшечок з парфумами, косметичка, пляшка з «пепсі», запальничка, кілька блокнотиків, невелика парасолька, пачка серветок, жувальна гумка і, нарешті, паспорт. Вона з полегшенням перевела подих.
– Надто довго. Близько двох місяців.
– Для вас два місяці – великий термін? – з посмішкою запитав Ярослав.
– Так. Особливо, коли не маєш змоги побачити рідних тобі людей.
– Я хотів би попросити вибачення у вас, – несподівано для себе вимовив Ярослав. – Я був не надто люб'язним.
– Не варто. Я не повинна була надокучати запитаннями.
Автобус почав знижувати швидкість і за хвилину неспішно котився вулицями Корчової – маленького містечка, розташованого на кордоні Польщі й України. Невеличкі, але досить зручні котеджі, окреслені охайними подвір'ями та живоплотом, байдужно поглядали на автобус, котрий, немов пароплав тісним каналом, пропливав вузькими, вимощеними бруківкою вулицями.
– Як щодо пропозиції познайомитися? – поглянув на дівчину Ярослав.
– Наталка, – просто відрекомендувалась вона.
– Дуже приємно, Наталко. А я Ярослав, – відповів він, ледь-ледь потискаючи руку новій знайомій. – Дозвольте поцікавитися, що така вродлива особа робила за кордоном одна? З навчання чи від родичів?
– Не вгадали.
– Що ж тоді?
– Я працюю у Польщі.
– Навіть так…
– Саме так. І я воліла б залишити цю тему. А ви чим займались у Варшаві?
– Був у друзів. Користуючись нагодою, вирішив деякі справи.
Несподівано Наталка засміялася.
– Розмова двох шпигунів, вам не здається? Як це схоже на українців, котрі повертаються додому. Там, у Варшаві, ми з вами були б набагато щирішими, адже там ми були б майже рідними – мало того, що українці, ще й львів'яни.
– Але я вам не казав, що живу у Львові! – зробив здивований вигляд Ярослав.
– Це зайве. Я народилась і прожила у Львові двадцять п'ять років. Цілком достатньо для того, аби відчути, що поряд земляк.
– Що ж, мушу зізнатися – ви не помилились.
– Отже, чим ви займаєтесь?
Ярослав удавано зітхнув.
– Буду відвертим. Я… назвемо це – спеціаліст із надання деяких юридичних і оперативних послуг.
– Отже, ви детектив?
– Так, на приватних засадах.
Наталка пхикнула.
– Приватний детектив. Вважала, що ви зустрічаєтесь лише у книгах.
– Як бачите, ні. Я цілком реальний, можете доторкнутись.
– Дякую, ми вже потиснули одне одному руки.
– Тоді відвертість за відвертість! Як підкорюєте Варшаву ви?
Наталка знизала плечима.
– Моя професія, на жаль, значно менш таємнича й екстравагантна. Я журналіст. Працюю в одному з незалежних видань.
Автобус ледь чутно хитнуло. Він пригальмував, пропускаючи повз кілька авто, що мчали назустріч, після чого повернув ліворуч і повільно покотився до митного терміналу пункту перетину кордону Корчова – Краківець. За хвилину зупинився, стомлено зітхнувши пневматикою гальм. Водій відчинив передні двері, впускаючи до салону кількох польських службовців у бездоганних одностроях.
– Ось і кордон, – почув Ярослав легке зітхання сусідки, – кілька годин, і ми будемо у Львові.
– Таки скучили за домівкою, – посміхнувся він.
– Надзвичайно.