Дівчина рвучко підвела голову. На її очах виблискували сльози, але вона рішуче й сміливо сказала:
— Я нічого не боюсь. І приховувати мені нічого. Мені соромно, що вам доводиться так мені дорікати. І справедливо дорікати! І хай товариш Ван Лун робить, як хоче, якщо… і зрештою ви маєте право, я не повинна була… я все розумію! Тільки це не так, я доведу, я все розрахувала… і просто не могла… от, коли побачила, як випробовували корабель, нічого вже не могла зробити з собою, вирішила, що також полечу… ой!
Вона змовкла, ніби збираючись з силою. Вільною рукою вона торкнулася садна на лобі, зморщилася від болю і непевно знизала плечима, немовби намагаючись звільнитися від якоїсь ваги. Обличчя її зблідло ще більше, вона безпорадно прикрила очі і похитнулась. Ван Лун підхопив її своєю міцною рукою.
— Що таке?
— Мабуть, дуже розхвилювалася, — сказав Сокіл, співчутливо поглядаючи на біле, мов крейда, обличчя дівчини.
— Ні… це не тому, — відповіла вона, ледве вимовляючи слова. — Просто… мене дуже сильно кидало… і стискало там… у скафандрі… і я ослабла… мабуть, уся в синцях… мені дуже соромно, що я не витримала як слід… і ось зараз…
Голова її впала на груди, вона змовкла, важко дихаючи.
— Вадиме, скоріше дайте їй вина! — стурбовано сказав Микола Петрович. — Друзі мої, дівчина перенесла прискорення і величезне перевантаження без будь-яких полегшуючих пристроїв. Ви тільки подумайте, ви були в пружних гамаках, я в м’якому кріслі, а вона — в жорсткому скафандрі, у цій темній ніші… Страшно подумати, що їй довелося зазнати! — Він згадав про свій стан в той час, коли астроплан шалено прискорював рух, спочатку на злітній рейковій доріжці, а потім під впливом своїх потужних ракетних двигунів.
Вадим Сокіл вже подавав дівчині чашку з вином і трубочку. Вона відпила трохи. На її щоках з’явився слабкий рум’янець. Вона зніяковіло глянула на Ван Луна, потім на Риндіна і сказала все ще кволим голосом:
— Я, звичайно, дуже винна перед вами, Миколо Петровичу, але я не могла інакше…
— Зовсім добра знайома! Прямо по імені і по батькові звертається! — підхопив Ван Лун. — Але справді, чого вам тут треба? Що ви тут хочете робити, в нашому астроплані?
— Летіти на Венеру, допомагати вам і повернутися з вами назад на Землю, — незворушно відповіла дівчина.
Риндін знизав плечима.
— Цілком зрозуміло, що летіти. Адже ж не викинемо ми вас тепер дійсно за борт корабля. Проте…
— От і я сподіваюсь, що не викинете, — вже лукаво підтвердила вона.
Риндін, вагаючись, розвів руками.
— Послухайте, мила дівчино… здається, Галя? Це прекрасно, що у вас стільки мужності і сміливості. Проте невже ви справді не розумієте, що ви наробили? Ви перевантажили астроплан — і це вже відбилося на нашому курсі. На щастя, пости керування на Землі помітили це і своєчасно виправили курс. Через це ми тепер маємо перевитрату палива. Але далі: чи подумали ви про ті труднощі й небезпеки, які чекають нас? Чи уявляєте ви собі, як може відбитися і в подальшому на спільній долі експедиції ваша несподівана поява тут? Адже професор Ван Лун по суті має цілковиту рацію!
— Гадаю, так, — підтвердив той.
— Наш корабель розрахований тільки на трьох пасажирів, на трьох розраховані і всі наші запаси. Чим, наприклад, нам годувати вас, а?
— Я, Миколо Петровичу, звикла їсти дуже мало. Весь останній місяць я привчала себе до цього. Мені вистачить найменшої крихітки, — переконливо відповіла Галина Рижко.
Риндін не зміг стримати посмішки: доводилося визнати, що йому починало щось подобатися в цій дівчині, яка вперто трималася свого і на все знаходила відповідь, бодай і наївну. Чого, наприклад, варта ця простодушна, майже дитяча відповідь: «Я звикла їсти дуже мало»!
— Ну, про це потім, — сказав він по можливості суворо. — Хто ви, скільки вам років?
— Мене зовуть Галиною Рижко. Мені дев’ятнадцять років. Студентка другого курсу політехнічного інституту. Комсомолка.
— І все ж таки наважилися на такий недисциплінований вчинок — потай забратися в астроплан? Поставити під загрозу успіх нашої експедиції? — з докором вимовив Риндін.
Галина Рижко збентежилась — чи не в перший раз:
— Миколо Петровичу, я розумію, з цього погляду я зробила негідний вчинок. І, мабуть, дістану покарання… коли повернуся на Землю. Адже ж тут комсомольської організації немає.
— Мда… — погодився Риндін, погладжуючи свою сиву борідку і скоса поглядаючи на супутників. Ні, вона навіть кмітлива й дотепна, ця дівчинка!