І враз вдалині спалахнув яскравий язичок полум’я. Карбідка! Її світло освітило скелі, що підносились високо вгору… та це ж не скелі! Ні, ні, це зовсім не звичайні скелі!..
Блискучі і стрункі підносились навколо геолога вгору конусоподібні сталагміти. Зверху звисали велетенські сталактити. Що це? Сталактитова печера? Така сама, як та, в якій вони опинилися перед зустріччю з газом, на початку всього цього?..
Геолог здивовано озирався. Так, сталактитова печера. Та чи ж та — невідомо. Проте це гігантська печера, якій не видно кінця-краю, крім височенної стіни позад нього. Стіни, в якій щойно закрився отвір, зроблений вибухом. Тепер замість того отвору безладно накопичені великі кам’яні уламки.
— Іване Семеновичу!.. — долинув до нього далекий вигук. Це був голос Артема. — Іване Семеновичу!..
— Чую, чую, — відгукнувся геолог і вперше широко посміхнувся.
Він швидко пішов у напрямі яскравого світла карбідки. Він проходив повз сталагміти, він нашвидку обдивлявся їх: такі самі, точнісінько такі самі, як і в тій печері!..
Першою Іван Семенович побачив Діану, що мчала йому назустріч, як метеор. Вона радісно облизала все його обличчя, і геолог не встиг перешкодити їй. Потім він побачив Артема, який тримав на довгому скіфському списі прив’язану карбідку. Тепер він опустив її. Адже Іван Семенович уже був близько.
Ось Ліда в скіфському жіночому вбранні. Ось Дмитро Борисович у скіфському металевому шоломі, з сокирою в руках. Все гаразд! Всі живі, всі врятувалися! Тільки чого це вони всі такі сумні, стурбовані — всі, крім, звісно, Діани?
— Що з вами, товариші? — звернувся до них геолог. — Хіба ви не раді, що ми врятувалися? Адже минули всі небезпеки! І віщуни тепер нас не дістануть навіть стрілами…
Він помітив, що його жарт не справив ніякого враження на товаришів. Вони були засмучені.
— Та в чому річ? — запитав він знову. — Що сталося? Я питаю вас, — що з вами? Ми врятувалися, час би радіти, а ви… ех!.. Дмитре Борисовичу, ну?
Археолог знизав плечима:
— Звісно, від віщунів ми врятувалися, але… що робити далі?
— Як — що робити? — щиро здивувався Іван Семенович. — Шукати вихід.
Дмитро Борисович запитливо подивився на нього:
— Хм… а де його, на вашу думку, шукати той вихід? Ми ж не знаємо напряму… і взагалі, нічого не знаємо про цю печеру.
Іван Семенович голосно засміявся. Сміх його віддавався гучною луною між сталактитами.
— Дорогі мої товариші, я не пізнаю вас! — мовив він, нарешті. — Ми з вами врятувалися від головної небезпеки, від мечів і списів віщунів. Ми повертаємось додому. А ви, замість радіти, в розпач упали? Сором, сором який! Можна сказати, ми опинилися знов на нашій землі…
— Вірніше, досить глибоко під землею, — похмуро зауважив археолог.
— Та що з того, що під землею? Хіба ми з вами не звикли до підземних розвідок? Артеме, Лідо, де ваша бадьорість? Слово честі, я можу припустити лише, що ваші нерви остаточно розладнались після великого напруження там, на майданчику. Прокиньтеся, друзі, все гаразд!
Але товариші дивились на нього так само невеселими очима. І Іван Семенович додав:
— Добре, зараз я все поясню вам. Сідайте тут і дивіться.
Він вийняв з кишені аркушик паперу, розіклав його на колінах, показуючи товаришам. На аркушику був накреслений якийсь дивний рисунок, що нагадував план. Три голови з жадібною цікавістю схилились над рисунком.
— Слухайте і дивіться. Ах, Артеме, я не пізнаю вас! Така кмітлива голова — і от, на тобі! Не помітити такої простої речі. А скільки я вчив вас орієнтуватися на ходу?.. Ну, відповідайте мені, куди вирушило наше становище насамперед?
— На захід, — слухняно відповів Артем.
— І цей напрям не порушувався?
— Порушувався. Похід весь час ухилявся на північ.
— Добре. Виходить, ви помітили це? Але як же ви не зробили з цього висновку? Ну, спробуйте поміркувати самі!..
Артем думав. Очі його не відривалися від рисунка. Проте першою відгукнулась Ліда:
— Ми весь час обходили з лівого боку кам’яну стіну нашого урвища!
— Правильно, Лідо. Так що з того, все-таки?
Ліда теж задумалась. Дійсно, які висновки треба зробити?
— Весь час похід ішов вздовж урвища, — пояснював геолог. — Добре. І водночас він неухильно повертав праворуч. Спочатку він посувався на захід, потім цей напрям потроху звернув на північ, потім так само поволі звернув на схід і, навіть, як бачите, трохи на південь. Отак, як позначено на рисунку. Дивіться!
Лінія шляху, що його пройшло становимще, описувала на папері довгу криву, яка нагадувала майже замкнене коло.