— Мені здається, що вона зараз потоне, — дещо розгублено звернувся до Риндіна фотограф, який прийшов разом з ним, не перестаючи, проте, клацати апаратом. — Вона, напевно, така важка… Як може вона триматися на поверхні води?
Риндін усміхнувся:
— Цього не легко було досягти. Тому й довелося робити ракету з нового цікавого сплаву металів — супермагнію. Цей сплав легший від усіх знайомих нам досі металів і сплавів… Ось чому мій корабель не може потонути у воді, — звісно, якщо він не наповниться водою цілком. Але така можливість, як ви самі розумієте, мало ймовірна.
— Проте, чого вам обов’язково летіти з поверхні води? — не вгавав співбесідник. — Адже можна було б вирядити ракету, скажімо, з високого помосту, з естакади… ну, от як ту ракету, що ви виряджали на Місяць…
Академік Риндін не встиг відповісти. Вадим Сокіл обернувся до незнайомця:
— А там, на Венері, нам так само хтось збудує естакаду? Чи, може, на вашу думку, нам краще просто залишитися там, без найменшої можливості повернутись назад?
Гуро доторкнувся до руки Сокола і тихо сказав:
— Вадиме, чого ви так нервуєтесь? Незручно…
Сокіл знизав плечима і повернувся знову до поруччя. Микола Петрович тим часом з’ясовував:
— Перші ракети ми виряджали порожні. Вони не повинні були повертатись назад, крім останньої. Але ця остання облетіла навколо Місяця і, не спускаючись на нього, повернула назад і прилетіла знову на Землю. А тепер перед вами радянський пасажирський ракетний корабель. Ми спустимося, як ви знаєте, на Венері. Потім нам треба буде знову-таки вилетіти, щоб повернутися на Землю. А на Венері, як сказав ось товариш, естакади немає, ніхто її, на жаль, для нас не приготував. Отже, ми гадаємо стартувати й на Венері з водяної поверхні… якщо нам пощастить знайти її. А не буде води — тоді, звісно, доведеться стартувати просто з суходолу. Хоча це й не так безпечно, але ми готові й до цього. Мій корабель має сховані всередині механізми, які дозволяють поставити ракету на колеса. Розумієте? Щоб не було потреби в естакаді, ми й зробили наш ракетний корабель якнайлегшим.
— Он як!.. — вигукнув фотограф. Він подумав хвилинку і потім додав: — Ви знаєте, я так захопився вашою справою, що навіть провів кілька вечорів у обсерваторії… роздивлявся в телескоп Венеру. Чарівна зірка!.. Я не відривав очей, розглядаючи кожен її промінчик!..
Гуро пихнув, згаслою люлькою; в очах його промайнула посмішка:
— Уважно розглядали, товаришу?
— Певна річ, уважно.
— І як воно, за вашими спостереженнями, не помітно на поверхні Венери якихось штормів, бур тощо? Мені дуже цікаво було б довідатися про це. Боюсь, як би не завадили нам тамтешні атмосферні ускладнення.
Чоловік з фотоапаратом зніяковів, не знаючи, жартує чи серйозно говорить Гуро, бо обличчя мисливця було цілком спокійне. Микола Петрович розсміявся:
— Киньте жарти, Борисе! Дивіться краще: ракета вже наближається до води!
Справді, спідня частина корабля вже торкнулася до води. Поверхнею озера побігли широкі півкола. А ракета повзла далі. Ось вона вже зсунулася передньою частиною в озеро, ось заколивалася, гойднулася. Сталеві троси тягли її далі. Почувся плескіт.
— Пливе!.. Пливе!..
Це був той самий схвильований, молодий, дзвінкий голос, що сповістив уже всіх про вихід ракети з ангара. Борис Гуро підніс до очей бінокль і подивився туди, звідки лунав голос. Мисливець побачив невисокого хлопця в напіввійськовому одязі захисного кольору. Він торкав за плече дівчину, що стояла поруч нього, і вигукував:
— Дивись! Дивись! Пливе!..
Гуро опустив бінокль: ще один захоплений юнак серед тисяч таких самих ентузіастів, що недосипали ночей, мріючи про майбутній старт ракетного корабля… Скільки їх у цьому натовпі? І кожен мріє про те, щоб узяти участь у польоті, кожен пише захоплені листи Риндіну, Соколові, йому — Гуро, вимагає негайної відповіді, надсилає свої власні пропозиції і поради… Молодь, чудесна, життєрадісна, сповнена благородних поривань, радянська молодь!..
Чоловік з фотоапаратом перестав, нарешті, клацати затвором. Він дивився тепер на Риндіна, обмірковуючи, очевидно, ще якесь запитання. За всіма ознаками, йому дуже хотілося ще про щось запитати вченого, чиє ім’я повторювалося тепер по всіх країнах світу. Але академік не відривав очей від ракети, і чоловік звернувся до Бориса Гуро:
— Пробачте… кхм… кажуть, ніби там, на Венері, живуть всякі потвори… Мені… мені дуже цікаво було б довідатися, як саме ви озброєні на випадок зустрічі з страховищами, що їх ви, можливо, побачите там? — Він непевно показав рукою у небо.