Спритні танцюристи змагалися: вони то легко й граціозно наче пливли по килиму, ледве торкаючись його носками своїх маленьких чобіт, то високо підстрибували в повітрі, то йшли навприсідки. Грали тимпани, свистіли дудки, лунали вигуки глядачів, які в такт мелодії вдаряли чашею об чашу або мечем об меч.
Ліда, яка спочатку була захоплена цим видовищем, запитала:
— Дмитре Борисовичу, а чому не танцюють жінки? Бачите, вони весь час стоять осторонь і тільки дивляться…
Але археологові було не до розмов. Захопленими очима він дивився на танцюристів, не слухаючи Ліду. Дівчині відповів Іван Семенович:
— Я думаю, що все це традиції, Лідо. І, можливо, тут відбилися ознаки походження скіфів.
— Тобто як? — здивовано підвела на геолога очі дівчина
— Відомо, що скіфи — азіатського походження. Ну, а на Сході жінки завжди грали пасивну роль. Вся ініціатива, вся активність належала чоловікам. І це відбилося на танцях.
— Мушу заперечити, Іване Семеновичу, — раптом заявив Дмитро Борисович. — Ви забули, що таке матріархат, і який він міцний був саме серед азіатських народів.
— Будь ласка, — знизав плечима Іван Семенович, — не заперечую, це тільки моє припущення…
Музика раптово увірвалася. І разом з останніми звуками тимпанів танцюристи застигли, мов прикипіли до місця. Це був своєрідний ефект: підкреслена нерухомість після бурхливого танцю! Сколот подав знак, і служники піднесли танцюристам чаші з вином. Молоді скіфи, ще важко відсапуючись, випили вино, знов уклонились і побігли з майданчика.
Іван Семенович ще раз подивився на Гартака. Той тримав у руках чашу з вином, але не пив. Геолог помітив, як здригають руки Гартака. Ось він опустив чашу; очі його пильно дивилися кудись ніби за межі майданчика. Іван Семенович простежив за його поглядом: між двома кибитками відбувався якийсь рух. Наче якась група наближалась сюди. Хто це?
Він ще раз пильно глянув на Гартака, і в нього не лишилося жодного сумніву: то наближались люди, яких Гартак ждав весь час. Він нервово стискав пальці, на перекривленому обличчі його нестримно сіпався м’яз. Він не відривав погляду від людей, що йшли сюди.
Почувся стурбований голос Ліди:
— Товариші, сюди йде Дорбатай!
— І його помічники, — додав Артем.
— Що їм тут потрібно? — запитав Дмитро Борисович.
Старий віщун поважно проходив поміж скіфами. Він не звертав уваги на вигуки, на сміх сп’янілих мисливців. Він ішов прямо до підвищення Сколота. Довгий його червоний, плащ волочився по землі, високий шолом, оздоблений фігурками звірів і птахів, насунутий був до самих брів. У руках віщуна був довгий посох з золотою фігуркою сови зверху.
Сміх і розмови вщухали там, де проходив Дорбатай. А за ним ішли його помічники, одягнені в святкові короткі плащі з оздобами.
Ось пролунали вітальні вигуки. Купка знатних скіфів, старшин та багатіїв, вітала віщуна. Варкан, який збентежено дивився на прибулих, сказав:
— Це дуже дивно. Дорбатай дуже рідко з’являється на святах. І тут його ніхто не ждав… хіба лише оті пихаті…
Сколот гордо випростався; спершися рукою на килим, він ждав, коли наблизиться старий віщун. Дорбатай ніби не помічав, як збентежилися скіфи. Він пішов до Сколота, низько вклонився і заговорив. Варкан зараз же переклав його слова Дмитрові Борисовичу.
— Славетний і улюблений богами Сколот! Привіт тобі! І разом з тим — привіт вславленим і могутнім чужинцям, які: сидять поруч з тобою. Вони могутні і всесильні — інакше не могли б вони зайняти почесне й священне місце поруч з вождем, яке за законом не сміє зайняти ніхто, крім найхоробріших найуславленіших сколотів. Вони могутні, ті чужинці, бо разом з ними поруч тебе сидить дівчина, хоч ніяка дівчина не має, за законом, права сидіти на підвищенні поруч з вождем сколотів. Це — образа богів! Але боги мовчать. Значить, чужинці могутні і можуть робити, що забажають. Вони можуть ламати наші закони і звичаї. Гаразд, я, скромний віщун Дорбатай, вітаю могутніх чужинців…
В голосі віщуна легко було помітити приховану загрозу. Дорбатай не здався, він прийшов сюди боротися!.. Це було ясно.
Іван Семенович тихо сказав Артемові:
— Пам’ятайте: жодного необережного руху. Але будьте напоготові, бо над нами збираються хмари. Увага, Артеме, увага! Небезпека може захопити нас зненацька!
13. «ІМ’ЯМ БОГІВ І НЕБА!..»
Цього не чув ніхто, крім Артема. Юнак трохи розгублено подивився на геолога: його вразило таке несподіване застереження.
— Ви думаєте, Іване Семеновичу… — почав Артем.
Але геолог уже не дивився на нього, наче нічого йому й не казав. Тільки губи його ледве помітно ворухнулися, і Артем почув іще тихше, ледве чутне:
— Будьте напоготові, Артеме…
Що хотів сказати цим Іван Семенович? Чому він нічого більше не пояснив? Невже старий Дорбатай замишляє щось зробити тут-таки, під час свята? Відповіді на ці запитання не було. Проте вигляд старого віщуна справді не обіцяв нічого доброго.
Перед Сколотом тепер стояв не той зляканий старик, який тремтів тоді після своєї поразки. Ні, владний і впевнений, поважний віщун урочисто виголошував тепер незрозумілі, загадкові слова, сповнені прихованої загрози. Артем бачив, чув, як загальна веселість скіфів змінилася раптом на мовчазну тривожність. Мовби й не сміявся ніхто щойно перед появою Дорбатая, мовби й не дивився приязно в бік чужинців. А як загрозливо гомонять у тій купці знатних скіфів! А ось Варкан: чому він став раптом такий серйозний, чому рука його лягла на держак меча?
— Артеме, він задумав щось погане! — почув юнак збентежений голос Ліди.
— Чому ти так думаєш? — Артем спробував удати безтурботність. Але це вийшло штучно, і Ліда зразу відчула нещирість.
— Навіщо ти прикидаєшся? — з докором мовила вона. — Хіба треба щось приховувати від мене?..
Артем тільки знизав плечима: що він міг відповісти?
Дорбатай нерухомо стояв перед підвищенням Сколота, спираючись на свій посох. Він переждав кілька секунд і заговорив далі:
— Я вітаю й тебе, шляхетний Гартак, син вождя! Я бачу, ти єдиний, хто не сміється, хто відчуває грізне дихання богів. Привіт тобі, майбутній вождь! Тебе люблять боги, ти свято виконуєш старі звичаї, щасливі дні й роки принесеш ти свого часу народові сколотів!..
Тепер тихий гомін прокотився по всьому майданчику. Скіфи витягли шиї, щоб побачити Гартака, який намагався прибрати гордовиту позу, яка личила б похвалам Дорбатая. Але це в нього не виходило, голова його звично кривилась набік, очі боязко опускалися й тривожно виглядали з-під брів.
Мабуть, хтось із мисливців сказав стиха щось непохвальне на адресу Гартака. Бо Дорбатай раптом озирнувся, підняв посох і владно вигукнув:
— Хто насмілюється сперечатися зі мною? Хай пам’ятає така людина, що вона сперечається з богами! Я, віщун Дорбатай, свідчу перед лицем неба, що я чув сьогодні голос богів, які сказали мені: «Іди і скажи народові, і хай народ чує, знає й пам’ятає наше благословення мудрому Сколотові і його синові Гартаку!»
— Чи не з моєю допомогою сказали йому це боги? — в’їдливо зауважив Артем.
— І я прийшов сюди, — продовжував Дорбатай, — бо хотів разом з усіма послухати розповідь старого й мудрого Ормада. Я не почув її, але хочу тепер розповісти те, що нагадали мені сьогодні боги. Я хочу розповісти також про славетне минуле народу сколотів. І коли мудрий Сколот дозволить, я почну. Бо так сказали мені боги…
Він підвів руки вгору й залишився на хвилинку в такій позі.
— Добре грає свою роль старий шахрай! — відзначив Дмитро Борисович. — Правда, Іване Семеновичу? Цікаво, що ж він скаже?
Геолог промовчав. Дорбатай, нарешті, опустив руки й запитливо подивився на Сколота:
— Я чекаю твоєї відповіді, о вождь!
— Розповідай, — мовив Сколот, не дивлячись на віщуна. Ніби випадково, його погляд упав на Варкана. Молодий скіф виразно поклав руку на меч. — Розповідай, що сказали тобі боги.
Дорбатай сперся на посох. Він стояв так, ніби звертався і до Сколота і до всіх скіфів. Зрозуміло було, що він розповідає, головне, тим десяткам і сотням слухачів, що сиділи й стояли на майданчику. Сухі пальці віщуна стискали посох, рипучий голос звучав жорстоко й непримиренно. Він почав.