— Як саме?
— Це щодо Скіла та його загибелі. Історія остаточно з’ясувала це питання. Багато джерел доводять, що Скіл був убитий скіфами-сколотами зовсім не за зраду звичаїв. Відомо, що Скіл був тубільним гнобителем, ніби прикажчиком греків-колонізаторів. Греки використовували Скіла в своїх колонізаторських інтересах. Саме за це Скіл і заплатив життям.
— Ну, а Дорбатай перекрутив усе це так, щоб скерувати, підбурити проти нас скіфів. Ви гляньте тільки, як змінився настрій!.. Гляньте, вже старшини й багатії не тримаються окремою купкою, вони змішалися з мисливцями, вони підбурюють їх…
Справді, купка багатіїв мов розтала серед дружинників і простих скіфів. Звідусіль чути було загрозливий гомін, ворожі очі поглядали на чужинців. Не було вже ніякого сумніву, що Дорбатай разом з багатіями розигрує заздалегідь обмірковану гру… все було підготовлене так само, як і хитро побудоване проти чужинців оповідання віщуна.
Дорбатай тим часом повернувся знов до Сколота і вклонився йому, наче в його оповіданні не було жодного натяку на старого вождя. Неохоче, силкуючи себе, Сколот узяв золоту чашу з вином і подав її віщунові. Звичай вимагав, щоб вождь нагородив оповідача вином з почесної чаші. І як би не ставився Сколот до віщуна, він мусив виконати звичай.
Але Дорбатай не взяв чаші. Він заперечливо похитав головою, ще раз уклонився Сколотові й сказав:
— Славетний і мудрий брат мій Сколот пам’ятає, що чорний крук пролетів між нами. Я не бажав цього, і мудрий Сколот теж. Але крук пролетів. Він зачепив своїми крилами наші душі й затьмарив їх. Ми дивилися один на одного не так, як раніше. Я хочу сказати: забудьмо, мудрий брате мій Сколот, про все минуле! Я прийшов сюди, щоб забути про того крука. Забудьмо про нього разом! Налий і собі чашу, брате мій Сколот, ми вип’ємо разом і втопимо в наших чашах згадки про чорного крука. І хай він ніколи більше не пролітає між нами!..
Цей щирий тон збивав з пантелику: невже, справді, старий віщун прийшов, щоб помиритися з Сколотом? Адже вся його попередня поведінка свідчила про інші наміри… Треба було визнати, що Дорбатай — чудовий актор. Стільки щирості було зараз у його голосі, стільки суму, так проникливо говорив він, що йому нібито й не можна було не вірити!..
— Може, він справді хоче миру? — нерішуче сказала Ліда.
— Тільки не з нами, — відповів Артем.
— Налий свою чашу, Сколот, — повторив Дорбатай. — Перед лицем всіх відважних мисливців і воїнів, перед лицем неба й богів, я хочу закінчити сьогодні згадки про минулі сперечання. Я приніс тобі цей подарунок, священне зображення сови, мудрого й загадкового птаха. Налий свою чашу, брате мій Сколот!
Знов схвальні вигуки пролунали на майданчику. Дорбатай уміло вів свою гру! Чи вірив Сколот віщунові, чи ні, але він не міг відмовитися від цього запрошення. Служник, що стояв біля вождя, налив вина в другу золоту чашу. Тим часом Дорбатай зняв з свого посоха золоту фігурку сови і простягнув її Сколотові:
— Хай це священне зображення завжди нагадує тобі, мудрий і відважний брате мій Сколот, про любов до тебе усіх мисливців, усіх воїнів, усіх скотарів, усіх віщунів — і про мою любов до тебе. Прийми цей подарунок!
Сколот простяг руку вперед. Дорбатай нахилився до нього, подаючи золоте зображення. Але раптом нога його мов зачепилася за згортку килима, старий віщун похитнувся і випустив зображення з рук. Золота фігурка впала прямо в чашу Сколота. З тупим звуком зникла вона у вині. Дорбатай сплеснув руками:
— Який я необережний! Проте і в цьому є воля богів, Сколот! Бачиш, боги хочуть, щоб ти випив спочатку вино, як доказ нашої дружби. І з дна твоєї чаші ти візьмеш священне зображення. Вип’ємо, брате мій Сколот! І хай ніщо не затьмарить ніколи нашої дружби, яку благословляють небо й боги!..
Він узяв свою чашу, підняв її. Так само зробив і Сколот. Сотні очей дивилися на них. У глибокій мовчанці два брати піднесли до губ свої чаші й спорожнили їх, не відриваючись. Вибухнули радісні крики: скіфи вітали замирення. Дивно було лише те, що найгучніше кричали саме старшини та багатії. Чого вони так раділи?
— Значить, мир? — прошепотів Артем.
Дорбатай повільно опустив свою чашу. Він дивився просто в обличчя Сколота, який узяв з своєї чаші золоту фігурку сови і розглядав її. Віщун дивився пильно, не зводячи очей. Щось хиже майнуло в виразі його сухого, жорстокого обличчя. Потім він перевів погляд на Гартака, і холодна посмішка скривила його губи.
— Дивіться, Гартак тремтить, наче його трусить пропасниця! — вигукнув здивований Артем.
Гартак справді тремтів. На обличчі його позначився переляк, він нервово стискав руки, сіпав головою, мов відганяв настирливу муху. Дорбатай презирливо дивився на нього, доки Гартак опанував себе. Тоді віщун звернувся знов до Сколота:
— Чи задоволений ти, Сколот, моїм подарунком?
Сколот підвів на нього очі:
— Задоволений… якщо подарунок був від щирого серця…
Дорбатай сухо засміявся:
— Я подарував тобі священне зображення перед лицем неба й богів, перед усіма твоїми гостями. Хіба може такий подарунок бути нещирим?
— Добре, хай так. Але що ти, Дорбатай, бажаєш тепер одержати від мене? — запитав Сколот. — За звичаєм, я не можу ні в чому відмовити тобі. Але пам’ятай, що є деякі речі… чи люди… яких я не радив би тобі просити в мене, бо…
Вождь не закінчив. Але в голосі його була глибоко прихована загроза. Це відчувалося виразно. Дмитро Борисович тихо мовив:
— Бачите? Це, мабуть, про нас!
Дорбатай гордо випростався:
— Я не хочу просити в тебе, брате мій Сколот, нічого коштовного. Мені, скромному віщунові, це не личить. Але боги наказали мені розповісти сьогодні тобі і всьому народові про долю зрадника Скіла. Боги наказали мені помиритися сьогодні з тобою і подарувати священне зображення. І боги сказали мені й про те, що саме я мушу вимагати від тебе, Сколот. Ти не можеш відмовити мені, бо такий звичай і така воля богів…
Старий вождь похитав головою:
— Не будемо заздалегідь сперечатися, Дорбатай! Я попередив тебе. Кажи тепер, чого ти бажаєш?
Сухий голос Дорбатая пролунав різко й загрозливо:
— Боги хочуть, щоб ти віддав їм чужинців!
Його суха витягнена рука вказала на вчених.
— Цього я не зроблю, — твердо відповів Сколот.
І в відповідь на це виразний голос ремства пролунав над майданчиком. Скіфи, збуджені Дорбатаєм, підбурені багатіями, не схвалювали цієї відповіді.
Дорбатай, не обертаючись, показав рукою на майданчик:
— Подивися, брате мій Сколот, прислухайся! Спитай у старшин, спитай у народу. Що скаже він? Ти чуєш його голос — він проти тебе!
Сколот подивився круг себе. Він побачив скеровані на нього запитливі, чекаючі погляди натовпу. Скіфи прислухалися до суперечок між двома могутніми братами. Вони ждали, вони не знали ще, хто саме вийде переможцем. Ясно було одне: той, в чиїх руках опиняться чужинці, подола другого. І на це Сколот погодитись не хотів. Він рішуче хитнув головою:
— Ні!
— Боги вимагають цього! — закричав раптом віщун. — Боги вимагають цієї жертви! Боги загрожують народові сколотів вогняними стрілами! Я чув сьогодні голос богів! Чужинці споганили священний жертовник, вони знущалися з богів! Тільки їхньою кров’ю можна змити таку образу. Віддай чужинців, Сколот, інакше гнів богів упаде на тебе!
Голос його зірвався, перейшов на лютий, пронизливий вереск. Він, здавалося, ошаленів. Він вимахував руками, сива голова його тряслася, з губ зривалася слина, він тупотів ногами й кричав:
— Віддай чужинців, що осквернили наші святині!
— Ні, — похитав головою вождь.
— Боги вб’ють тебе, Сколот! Згадай про Скіла! Ти зраджуєш. богів! Спинися, Сколот! Віддай чужинців!
— Ні!
Несподівано Дорбатай вигукнув серед тривожного мовчання:
— О боги, великі й суворі боги! Слухайте мене!
Він звичним жестом підніс руки вгору. Голос його стишився, вигуки змінилися на пристрасне шепотіння, яке було чути все-таки на весь майданчик:
— Великі й грізні боги, прислухайтесь до голосу вашого смиренного служника Дорбатая! Я переказав Сколотові те, що ви говорили мені. Я попереджав його, я зробив усе, що міг. Мені важко думати про вашу страшну кару, суворі боги. Хай не зачепить вона мене й відважний сколотський народ! Хай упаде лише на того, хто порушує ваші закони, хто зневажає вищі веління!..