І враз гомін мисливців приглушили голоси старшин і знатних скіфів, які оточили підвищення. Вони кричали, вони вигукували ім’я Гартака. Дорбатай тільки й ждав цього:
— Підійди сюди, шляхетний Гартак, — гукнув він. — Боги благословляють тебе владою вождя. Сколоти вітають тебе. Чи чуєш ти їхні голоси, які закликають тебе бути вождем?.. Прийми цей бронзовий шолом і подякуй богам. І хай усі сколоти моляться разом з тобою!
Не гаючись, він швидко надів на голову Гартака бронзовий шолом. Урочистий головний убор був надто великим і важким для Гартака; він сидів на голові, закриваючи брови. Але Дорбатаєві це було байдуже.
— На коліна, сколоти! Моліться разом з благородним Гартаком і зі мною, моліться нашим суворим і страшним богам!
Рипучим своїм неприємним голосом він заспівав протяжну молитву. Її враз підхопили помічники й знатні скіфи. А через кілька секунд пісню співав уже весь натовп. Це була та сама мелодія, яку вперше почули вчені, прокинувшись у лісі. Протяжна й сумна, повільна й сувора, — пісня лунала як загроза, як засторога…
Артем глянув на Ліду. Дівчина трималася твердо, хоч ясно було, що вона дуже боялася. Адже тепер Гартак, який несподівано перетворився на владного вождя скіфів, був господарем становища. Той самий Гартак, який бажав узяти її дружиною… Цей огидний, кривобокий чоловік, безумовно, не облишив свого наміру. Навіть тепер, коли обставини були такі напружені, Ліда помітила, як Гартак кілька разів глянув на неї. І від цих поглядів дівчині робилось моторошно.
Хто допоможе тепер їй та її товаришам? Хоч і до того обидва брати, і Сколот, і Дорбатай, дивилися на чужинців лише як на можливу зброю в своїй запеклій боротьбі, але тепер стало ще гірше. Дорбатай переміг Сколота, він гордо стоїть над трупом свого вбитого, отруєного брата. Тепер йому нема чого грати в піжмурки. Його влада безроздільна, бо Гартак буде лише іграшкою в його руках. Ще невідомо, чи доцільно Дорбатаєві залишати чужинців живими… адже вони поставились до нього зовсім неприхильно…
Як і решта товаришів, Ліда відчувала, що Варкан був єдиною поки що людиною серед скіфів, яка ставилася до них щиро, дружньо. Правда, й інші молоді дружинники, друзі Варкана, теж виявляли до чужинців дружні почуття. Проте чи не пояснювалося це лише тим, що Варкан, як встигла помітити Ліда, посідав серед своїх друзів-дружинників якесь почесне місце, користався повагою? Так чи інакше, але тепер і Варкан з своїми друзями навряд чи міг допомогти, його взаємини з Дорбатаєм були погані. Старий віщун знав це, а він, напевне, не збирався нічого дарувати своїм недругам.
Дмитро Борисович, хоч і турбувався, як і кожен з його товаришів, хоч і відчував усю небезпеку нового становища, яке створилося після наглої смерті Сколота, але не міг зараз думати про це. Він захоплено спостерігав скіфів, які стояли навколішки й співали свою молитву. Очі археолога хотіли ввібрати в себе все, що бачили; розум його намагався занотувати в пам’яті кожну риску, кожну деталь. Скіфи під час молитви!.. Надзвичайно! Ніколи й ніхто не бачив такої картини, ніколи й ніхто не був свідком цієї церемонії проголошення нового скіфського вождя! А ще ж має відбутися урочисте поховання Сколота! Ні, для археолога зараз було замало однієї пари очей, однієї пари вух!..
— Дивіться, дивіться, Артеме! — шепотів археолог. — Я не певен, що будь-коли в житті ви ще побачите таке!..
— Я теж не певен цього… бо не знаю, чи довго триватиме моє життя… так само, як і ваше, — сердито буркнув Артем.
— Га?.. Що?.. — неуважно перепитав Дмитро Борисович. — Ні, ви тільки погляньте, яка урочистість! Яка бучність!
Іван Семенович уважно вивчав становище. Група вчених разом з Варканом була вже оточена помічниками віщуна. Вони тримали напоготові свої кинджали й мечі. Далі, між ученими й мисливцями, стояли старшини й інші знатні скіфи, а навколо них їхні служники й прибічники. Коли раніше ще можна було сподіватися пробитись назовні, то тепер сама така думка була безглуздою. Шукати захисту не було в кого. Дорбатай встиг вплинути на скіфів, встиг упередити їхні думки. Тепер на допомогу кожному з помічників віщуна зведуться мечі й списи багатьох мисливців і воїнів. Це було ясно. Розум Івана Семеновича гарячково працював. Де шукати порятунку? Що може допомогти? Правда, був ще — цей малесенький шанс: вони вважалися гостями Гартака. Але цього було надто мало. Дорбатай не зважить на це, він щось вигадає…
— Артеме, чи немає у вас при собі ще пістонів?
— Ні.
— Чому?
— Частину я витратив там, біля жертовника, як ми умовились…
— А решта?
— Решта в сумці… я поклав туди… адже я не знав…
Юнакові не можна було докоряти. Якщо сам Іван Семенович не подумав про це, як міг бути ще більш завбачливим Артем?
Пісня закінчилася. Скіфи підводились. Тепер Дорбатай міг бути певним: жоден з мисливців не насмілиться висловити незадоволення тим, що Гартака обрано вождем. Недаремно віщун спритно перевів діло на молитву. Після молитви Гартак був для скіфів уже повновладним вождем. Тепер лишалося тільки якось закінчити з полоненими чужинцями. Дорбатай був готовий до цього. О, ні, старий віщун зовсім не мав на меті просто вбити своїх ворогів! Це було б негідно його ефектної гри. Вони помруть, звісно, ці чужинці, але не так просто!.. Вони помруть, за винятком цієї вродливої дівчини, яка ще потрібна буде Дорбатаєві, щоб тримати в руках Гартака.
Голосно, щоб його було чути навіть в останніх лавах скіфів, Дорбатай звернувся до Гартака, звернувся з підкресленою пошаною:
— Тепер, благородний Гартак, могутній вождь сколотів…
Він спинився на мить. Це була ледве помітна іронічна пауза, яка ще підкреслювалась навмисне урочистим тоном звернення. Цю жалюгідну іграшку в руках своїх, що покірно, як пес, з готовністю прислужитись, дивилася в очі віщуна, — Дорбатай називав «благородним і могутнім вождем»!.. Так, це була майже неприхована посмішка; проте вона була зрозуміла тільки для вчених.
— Тепер благородний Гартак, могутній вождь сколотів, тобі треба виконати веління богів. Слухай мене, Гартак! Ім’ям богів і неба я вимагаю від тебе проклятих чужинців. Чи погоджуєшся ти віддати їх?
Ще раніше, ніж Дорбатай закінчив, Гартак відповів:
— Так, погоджуюсь!
— Але вони зараз твої гості, — продовжував Дорбатай з жорстокою посмішкою. — За священними звичаями, ми мусимо потурбуватися про гостей, поки вони залишаються гостями. Ми потурбуємося про це. Жоден волос не впаде з їхніх голів, доки вони наші гості. Але ми не залишимо їх на волі, бо ці чаклуни можуть покликати своїх богів і пошкодити нам. Ми зв’яжемо цих чужинців. І завтра, коли вони вже не будуть нашими гостями, ми вирішимо їхню долю. Чи чуєте ви мене, мисливці і воїни? Чи погоджуєтеся зі мною?
Безладний гомін відповів йому, гомін, в якому найгучніше чулися голоси знатних багатіїв:
— Так, так! Твоя воля, Дорбатай!
Віщун віддав наказ своїм помічникам:
— Зв’язати їх!
Обережно, пильно стежачи за рухами вчених, помічники стали наближатись до них. Вони все ще трохи боялися дивних чужинців, що вміли викликати полум’я з-під землі. А може, помічники побоювалися, чи не з’явиться страшна поскіна, самий вигляд якої жахав їх?
Проте Діана не могла з’явитися, вчені знали це добре. Адже ще перед тим, як відряджатися на огляд становимща, Артем власноручно прив’язав собаку в своєму наметі. Вчені вирішили тоді, що вигляд собаки може лише дратувати скіфів. Ось чому Діану не взяли з собою. А перед бенкетом уже не було часу одв’язати її.
Помічники віщуна наближалися повільно, але невпинно. Схвальний гомін старшин підбадьорював їх. Вони тримали напоготові мотузки, вони посувалися, наставивши наперед кинджали й короткі мечі.
Вчені тулилися один до одного. Вони були беззахисні.
Артем глянув на Дорбатая. Його люте обличчя посміхалося, посміхалося зловісно й глузливо.
Старий віщун святкував перемогу!
ЧАСТИНА ТРЕТЯ