Він і сам знав, що Іван Семенович безсилий дати якусь пораду. Але так хотілося до когось звернутися, почути бадьоре слово, знайти якийсь вихід!
— Що робити, Іване Семеновичу?..
Діана гавкнула ще раз. Тепер вона стояла біля геолога. Розумна Діана теж ніби ждала наказу. Ось вони, віщуни із шворками! Вони ждуть слушного моменту, вони напоготові!
Загрозливі вигуки пролунали з-за наметів. Почулося кінське тупотіння. Все ближче, ближче, здається, кілька вершників мчало сюди. Ще вигуки, нові голоси. І тупотіння ближчає… Чий це голос? Знайомий, гучний голос…
— Варкан! Варкан! — вигукнув Артем.
Розпихаючи найближчих віщунів своїм вороним конем, Варкан влетів у коло мечів і списів. Він тримав за поводи кількох коней без вершників. За ним примчало ще кілька молодих мисливців із списами в руках. Вони рішуче розштовхували віщунів конями. Безладні вигуки залунали над натовпом. Але в галасі почувся гучний голос Варкана:
— Ратман! Ратман!
Його товариші повторювали:
— Ратман! Ратман!
Незрозуміле слово безупинно лунало в повітрі. Тим часом Варкан виразним жестом показав Дмитрові Борисовичу й Артемові на коней. Перепитувати не було чого. Цілком ясно: Варкан пропонував сідати на коней! А його товариші, звиваючись, мов в’юни, відштовхували віщунів, не давали їм наблизитись до вчених. У безладному гаморі лунало те саме слово:
— Ратман! Ратман!
Дивно, чому тепер натовп мисливців і воїнів знов завмер? Здається, віщуни спиралися на весь натовп; здавалося, що всі, рішуче всі скіфи були проти чужинців. Але ось Варкан з його кількома товаришами явно відбиває чужинців у віщунів — і ніхто з великого натовпу не допомагає віщунам. Що змінилося? Адже Варкан був би безсилий щось зробити, коли б не помітне мовчазне співчуття натовпу, не ця пасивна допомога мисливців, які не втручалися до справи і тим самим допомагали Варканові. Що сталося?
— Ратман! Ратман!
Артем швидко глянув на Івана Семеновича. Той кивнув головою. І юнак вмить опинився на коні. Він кричав:
— Сюди! Лідо, Дмитре Борисовичу! На коней! На коней!
Ближче за всіх до нього був археолог. Артем схопив його рукою за комір і допоміг видряпатись на коня. Тримаючись обома руками за шию коня, Дмитро Борисович напівлежав на ньому. Тепер черга була за Лідою та Іваном Семеновичем.
— Сюди! На коней! — гукнув ще раз Артем.
Його вигук потонув у безладному гомоні. Віщуни опанували себе: адже їх було принаймні вчетверо більше, ніж спільників Варкана. Тепер вони нападали на них. Молоді скіфи захищалися, б’ючи віщунів мечами плазом. Чомусь вони не хотіли по-справжньому вживати зброю. Тим часом віщуни напосідали. Ось чути голос Дорбатая — владний і пронизливий. Коли старий віщун встиг опинитись тут? Він підбадьорював своїх помічників, командував їхнім наступом.
При світлі факела Артем побачив, як звилася в повітрі зашморгом шворка і оповила Івана Семеновича. Другий зашморг обплутав Ліду. Віщуни використали свою перевагу, вони відтиснули і розділили чужинців: Ліда й Іван Семенович залишилися самі.
— Іване Семеновичу! Лідо!!! — гукав Артем, намагаючись пробитися до товаришів конем.
Та це були марні спроби: віщуни щільною стіною оточили їх. Ось вони кинулися вже на самого Артема і вхопили за поводи його коня. Раптовий удар гарячим болем пронизав ногу юнака. В’юнкою гадюкою повз його обличчя майнув мотузяний зашморг. Артем ледве встиг одхилитися від нього Ще мить — і його стягли б з коня…
— Діано! Діано! — гукнув юнак.
Він ледве почув гарчання Діани. Вона кидалася то на одного віщуна, то на другого, вона кусала, рвала їх, збивала з ніг. Проте ніхто не наважився вдарити її. Віщуни відбігали, вони падали, збиті собакою, підводились і знов обступали відрізаних учених. Артем побачив, як збентежено озирався Варкан. Ось він схопив за поводи коня Дмитра Борисовича, гукнув товаришам. Звівши свого коня дибки, він врізався в натовп віщунів. Не до Івана Семеновича, не до Ліди, а в бік, геть від них.
— Варкан! Куди ти? — закричав Артем.
Варкан озирнувся. Він крутнув головою. Це могло означати тільки одне: «Геть звідси!»
— А товариші?
Варкан пробивався крізь натовп, не випускаючи з руки поводів коня Дмитра Борисовича. Два його товариші відбивалися од віщунів, захищаючи Артема. Юнак розгубився: он Іван Семенович і Ліда в руках ворогів, їх схопили, їх в’яжуть… Варкан з Дмитром Борисовичем тікають… що робити йому?.. Адже він безсилий допомогти… Знов зашморг звився над ним. Він уже падав йому на голову, коли ближчий до Артема молодий скіф, Варканів товариш, схопив і відкинув його геть. У гаморі Артем почув голос Івана Семеновича:
— Артеме… тікайте… негайно… тікайте… це єдиний шанс!..
— А ви, Іване Семеновичу?
Юнак не міг наважитись тікати. Товариші, його товариші в небезпеці, а він тікатиме?.. Іван Семенович, Ліда…
— Тікати… Артеме… Тікати… Наказую… тікати…
Це був уже наказ. Артем сіпнув за поводи коня. Той звився дибки. Хтось упав, хтось залементував. Кінь Артема всією вагою впав грудьми й копитами на ближчих віщунів. Вперед, вперед!..
Чиясь рука схопила була Артема за ногу. Він бачив при світлі факела, як звився над ним спис. Брязнув метал об метал. Молодий скіф, що пробивався разом з ним, відбив своїм мечем той спис. Ось уже віщуни залишилися позаду. Далеко спереду Артем ледве розрізняв обриси темної фігури. Він міг тільки догадуватись, що то Варкан. Двоє на конях мчали перед ним, двоє були позаду, товариші Варкана. Чути було ще розлютований голос Дорбатая, чиїсь іще вигуки, гавкання Діани… і ось знову наче голос Іван Семеновича — далекий, уривчастий, але виразний:
— Візьміть Діану… Артеме!.. Візьміть… Діану!..
Не спиняючи коня, Артем пронизливо свиснув. Ще раз, ще… Він знав, що Діана не може не послухатись, вона мусить негайно ж бігти до нього, як і до Івана Семеновича, коли він так свище. Але озирнутись назад не було часу. Молодий скіф, що скакав поруч з ним, раптом пригнув голову Артема вниз. І майже в ту саму мить над головою юнака з легким свистом пролетів спис. Він просвистів над Артемом і встромився у землю недалеко попереду.
«Спасибі!» — подумав Артем.
Тепер він озирнувся. Метрів за п’ятдесят позаду він побачив світло багатьох факелів, рухливий збуджений натовп у тому світлі, що гудів і метушився, наче роздратований рій бджіл. І від того натовпу до нього щодуху мчала Діана. І ще побачив Артем, як метушились люди, сідаючи на коней.
— Погоня!
Куди мчали вони з Варканом, Артем не знав. А втім, зараз це було байдуже. Головне — втекти від розлютованих віщунів. Артем пригнувся до шиї коня. Повітря свистіло в вухах, било в груди. Кінь мчав щодуху, стелячись над землею. Поруч з Артемом скакали молоді скіфи. Їх було двоє. Вони не випереджали юнака і не відставали. Повернувши голову вбік, Артем помітив недалеко від себе силует Діани. Вона догнала й скакала тепер поруч.
«Як там Дмитро Борисович почуває себе на коні? — подумав Артем. Але турбуватися за Дмитра Борисовича не доводилося. Поруч із ним був такий чудовий вершник, як Варкан. — Де вони? Чи не зіб’ється Артем з шляху? Адже нічого не видно…»
Проте коні йшли певно, та й молоді скіфи, мабуть, добре знали шлях.
Ззаду долинули гнівні вигуки. Молоді скіфи як по команді озирнулися і вдарили коней. Так само зробив і Артем. Тепер він розумів, що все залежить від швидкості коней. Безумовно, погоня була численніша за втікачів; ясно, що скіфи не спиняться перед тим, щоб убити і Артема, і Дмитра Борисовича, і Варкана, і його товаришів.
«А коли кінь спіткнеться, тоді що? — майнула в Артема думка. Він враз одігнав її. — Звісно, тоді кінець. Але про це не треба думати. Головна небезпека була позаду них, але вона могла й наближатися. Чи не доганяє їх погоня? Скільки там людей?»
Артем озирнувся, але не побачив нічого. Ніч сховала все. Було тільки чути вигуки та тупотіння коней по сухій землі. Час від часу те тупотіння мов зникало — і Артем радів, гадаючи, що погоня відстала. Але через хвилину тупотіння лунало знов і, здавалося, вже ближче. Це створювало враження, що погоня наближається, наздоганяє. Тоді Артем щільніше пригинався до шиї коня і стискав його боки ногами, зливаючись з конем в одне ціле.