— Давай!.. Давай!.. Давай!.. — у такт галопові шепотіли його губи.
Кінь мчав щодуху. Ось Артем і його супутники злетіли на невисокий пагорок, копита коней зацокотіли по камінні. І знов степ, знову висока трава. Її не було видно, але вона безупинно била Артема по колінах. Одна тільки думка залишилася тепер в голові юнака: куди вони мчать? Адже в степу не було безпечного місця, де не знайшли б їх віщуни. Значить, залишається тільки тікати й тікати, сподіваючись, що втомлена погоня спиниться, відстане й загубить їхні сліди…
На це було мало надії, бо погоня не відставала. Ось зацокотіли копита коней на тому пагорку, на якому Артем із супутниками був лише хвилину тому. І чому б, справді, погоня мала відстати? Коні ж були такі самі свіжі, як і в них. Заморяться вони не раніш, ніж кінь Артема. Тоді… до чого ж усе це?.. Адже, крім усього іншого, погоня, що мчала за ними, була добре озброєна. В неї були, напевне, мечі й списи… саме списи, що їх скіфи так спритно вміють кидати і влучати в ціль. Ще добре — ніч, темрява…
Артем згадав, як Варкан проштрикнув списом зайця, і неприємний дрож пробіг по тілу. Він озирнувся назад: ні, погоні не видно, чути лише невпинне глухе тупотіння коней. А попереду?.. Уважно придивившись, Артем, помітив спереду два темні силуети. Здавалось, відстань до тих силуетів зменшувалась. Що це означає? Варкан з Дмитром Борисовичем спиняли коней. Щось затримувало їх.
Ні, вони не спинилися. Вони просто чомусь їхали тепер риссю, а не галопом. Але ж так і їх і Артема незабаром наздожене погоня! Що сталося?
Ось уже дві постаті на конях зовсім близько, вони мусять почути Артема, якщо він гукне. Здається навіть, що один вершник озирнувся.
— Дмитре Борисовичу! — гукнув Артем. — Що таке? Чому ви спинилися?
— Мій кінь зашкутильгав, він не може далі скакати галопом.
— Але ж погоня… — почав Артем і раптом змовк: навіщо було говорити про це археологові? Адже все одно не допоможе. Проте було пізно.
— Яка погоня? — збентежено запитав Дмитро Борисович.
— За нами женуться. Мабуть, віщуни. Вони недалеко, — пояснив Артем.
Кінь Артема теж перейшов на рись, як тільки наздогнав передніх коней. Тепер вони бігли поруч. Артем не бачив обличчя археолога, але відчув збентеженість у голосі Дмитра Борисовича:
— Що ж робити? Мій кінь не може…
Артем не відповів. Він прислухався до рівного голосу Варкана, який про щось радився з товаришами і показував рукою наперед. Артем почав придивлятися, йому здалося, що він бачить спереду якусь чорну смугу. Невже ліс?
— Що ж робити, Артеме? Чому ви мовчите? — перепитав археолог.
Замість Артема, йому щось сказав Варкан. Всього кілька слів. Артем ще прислухався: тупотіння виразно наближалося. Треба щось робити!
— Що вам сказав Варкан, Дмитре Борисовичу?
— Він сказав, щоб я їхав до лісу. І ви теж мусите їхати зі мною. Варкан затримає погоню.
— Е, ні! — заперечив юнак. — Ви мусите їхати, бо ваш кінь зашкандибав. А я наздожену вас разом з Варканом.
— Але, Артеме…
— Зараз не час сперечатися, Дмитре Борисовичу. Їдьте!
— У вас немає зброї, Артеме…
— Помиляєтеся, є. Їдьте!
З задоволенням Артем побачив, що археолог виконав пораду Варкана. Постать Дмитра Борисовича помалу розтала в пітьмі, він поїхав до лісу. А тупотіння ближчало, ближчало…
Рука Варкана торкнулася плеча Артема. Скіф легко підштовхнув його вслід за археологом.
— Ні! Я залишаюся тут! — рішуче й виразно відповів Артем.
Він відчув, як його кінь нервово затупцював на місці. Почувся брязкіт: Варкан і його товариші добули мечі з ножен. Зовсім близько пролунали загрозливі голоси: мабуть, віщуни помітили втікачів.
Наближався нерівний бій. Незважаючи на всю свою відважність, Варкан і його товариші неспроможні були битися з численним загоном віщунів. А чим міг допомогти Артем?
Діана? Ні, добра Діана, безумовно, захищатиме Артема — і тільки його одного. Навряд чи вона може зрозуміти різницю між Варканом і іншими скіфами, щоб допомагати одним проти інших… Зброї у Артема не було. Проте юнак теж готувався до зустрічі з ворогами.
Вже кілька хвилин тому він вирішив, як буде захищатися. У нього таки була деяка зброя. Правда, вона мало чим нагадувала меч або спис. Швидше це була зовсім не бойова річ, цілком мирна. Але Артем покладав на неї більше надії, ніж на меч Варкана і списи його супутників. В усякому разі, зараз він не проміняв би її на меч.
Коні їхні ішли рівною риссю. Два рази вже кінь Варкана нетерпляче переходив на галоп, але скіф стримував його. Треба було вигадати час для кривого коня Дмитра Борисовича, але скільки можна уникати бою з погонею. Така була тактика Варкана.
Артем заждав ще кілька секунд. Голоси ворогів лунали зовсім близько. Тоді юнак рішуче спинив коня. Враз спинив свого коня й Варкан, придивляючись до Артема. Він не розумів вчинку побратима. Чому він спинився?..
Артем сказав, ніби Варкан міг його зрозуміти:
— Чекай! Я спробую сам!
Варкан, мабуть, зрозумів виразний помах руки юнака, що визначав «чекай!» і залишився на місці. Тоді Артем хутко зскочив з коня, не звертаючи вже уваги на здивування Варкана і його товаришів. Він пригнувся, щоб сховатися в траві, і швидко пробіг кілька кроків назустріч погоні. І спинився.
— А, ви звикли битися на конях? — збуджено бурмотів він. — Ви гадаєте взяти нас мечами й списами? Чекайте, чекайте, я вам покажу!..
Він притаївся в траві й ждав. Він виразно бачив уже передніх вершників, які скакали просто до нього. Мабуть, вони бачили перед собою вершників, які нерухомо стояли. Бо ось вони звели мечі. Люті вигуки розтинали повітря. Це було те саме, чого сподівався Артем.
Він виставив руку наперед. В руці була невеличка річ.
— Маєте!
І враз вигуки обірвалися, змінилися здивованим мовчанням. Не тільки Артем, а й Варкан з товаришами ясно бачили тепер, як раптово спинили коней здивовані вершники. Проте, якби вони не зробили цього, злякані коні спинилися б самі.
Сліпуче біле світло засяяло перед приголомшеними віщунами. Воно заливало їх своїм промінням — і вони не бачили нічого позаду цього проміння. Яскрава сліпуча точка загорілася над травою, нічого не запалюючи, але ховаючи за своїм сяйвом тих, за ким гналися віщуни. І темрява за сліпучою вогняною точкою враз стала глибокою і непроникною…
Віщуни вражено й розгублено дивилися на несподіване загадкове холодне світло, що таємничо виникло на їхньому шляху. Вони бачили один одного, як удень, бачили своїх коней, бачили траву перед собою. А далі все зникло за загорожею з цього блискучого чарівного світла.
— Ага, спинилися? — зловтішно шепотів Артем. — Спинилися? А що ви робитимете далі, хотів би я знати?..
Рука його тремтіла. Але він невпинно натискав кнопку свого електричного ліхтарика. Яке щастя, що він згадав про нього!
Раптом розгубленість змінилася люттю. Передній, літній віщун у шкіряному шоломі щосили вдарив коня, штовхаючи його вперед. Але зляканий кінь лише звівся дибки і не рушав. Вершник знов ударив його. Кінь не йшов. Тоді скіф швидким рухом вихопив свій спис, підніс його вгору, прицілився в сліпучу точку й кинув. Разом з цим залунала люта лайка чи закляття.
— Не вийде! — бурмотів Артем, відхиляючись. — Коли б ти не націлився, то, можливо, я й не встиг би… а так… будь ласка!
Спис пролетів недалеко від юнака. На мить Артем відпустив кнопку ліхтарика і стрибнув убік. Потім він знов натиснув кнопку. І знов віщунів залило біле холодне світло. За інших обставин Артем, напевне, посміявся б з роздратованих і розгублених облич віщунів. Але зараз йому було не до сміху.
— Можете кидати ще, — тихо мовив він. — Тільки не забувайте націлитися. Це мені дуже потрібно, бо інакше я не встигну відбігти. Тихше, Діано! Лежати спокійно, бо вони можуть влучити випадково в тебе!..
Одразу два списи полетіли в його бік. Артем упав на землю. Списи просвистіли над ним.
— Ах, так? — зловісно мовив він. — Гаразд, зараз я вам…